Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Про альтернативу, яку бачило керівництво ЗУНР у ті дні, свідчила нарада в Заліщиках на початку липня. В ній взяли участь Є. Петрушевич, С. Витвицький, генерали О. Греков і М. Омелянович-Павленко, полковник В. Курманович та інші. Ініціативу перехопили військові.

Виконуючий обов’язки військового міністра В. Курманович радив відступити в Карпати, де армія змогла би за допомогою дружньої Чехословаччини деякий час триматися, доки підійде поповнення з італійських таборів військовополонених.

Крім того, для УГА було би вигідним, щоб поляки зіткнулися з Червоною армією, з якою були в стані війни. Генерал Греков вважав за краще перейти до Румунії, де хоча армія ймовірно буде роззброєна, але через деякий час за допомогою Антанти зможе відновитись. Генерал Омелянович-Павленко наполягав відійти за Збруч і допомогти Директорії визволити Україну від денікінців і більшовиків. До цього схилявся і Є. Петрушевич, але далеко не однозначно, як вважали багато істориків.

Саме диктатор зробив останню спробу порозумітись із поляками. Зокрема, у липні до Львова прибула місія С. Шухевича, яка приєдналась до посланців УНР, що вже вступили у переговори із польським командуванням і навіть уклали 16 червня договір про припинення бойових дій. Податливість поляків була цілком зрозумілою: адже це був період, коли, розвиваючи Чортківську операцію, УГА громила противника і вела наступ на всьому фронті. Як згадував учасник місії сотник Семен Магаляс, генерал броні Кароль Тшаска-Дурський та інші польські представники і не прагнули перемир’я. Врешті-решт делегація галичан повернулася ні з чим. У черговий раз керівництво ЗУНР переконалося, що Польща не піде на територіальні поступки.

Очевидно, на вибір шляхів вплинула категоричність митрополита Шептицького. Коли до нього дійшли вісті про можливість переговорів із урядом Радянської України, митрополит Андрей через Л. Цегельського, який постійно знаходився у Львові, передав на початку липня Петрушевичу депешу:

«Ніякого контакту, а тим більше єдиного фронту з більшовиками бути не може. Той, хто підтримує цей контакт і прагне утворення єдиного фронту з безбожними більшовиками, – зрадник народу і церкви».

Але все ж головну роль зіграла у той момент міцна «гіпноза за Антантою» з боку Є. Петрушевича, пояснював близький до диктатора Михайло Лозинський. Однак Антанта завдала ЗУНР нового і підступного удару.

Вирок Антанти

Як уже згадувалось, орієнтація на Антанту була важливою складовою зовнішньої політики Є. Петрушевича і уряду ЗУНР. Особливо великі надії покладалися на президента США Вудро Вільсона. На жаль, «трагедія лежала в тім, – справедливо зазначав досвідчений дипломат Михайло Лозинський, – що ні Антанта, ні більшовики не хотіли допустити до державної самостійності України: тому не думали сповняти тих надій, які на них покладено»[342].

Ще на початку лютого 1919 р. державний секретар ЗОУНР Василь Панейко у складі делегації Директорії прибув до Парижа, де засідала Мирна конференція країн Антанти. Галицьке представництво розширили і посилили прибулі 7 травня Михайло Лозинський і Дмитро Вітовський.

Паризька мирна конференція діяла з 10 січня по 20 червня 1919 р. В її роботі взяли участь 27 держав, у тому числі новоутворені Польща і Чехословаччина. Однак за офіційний стіл переговорів не були допущені ні УНР, ні ЗУНР[343].

Першим урядовим виступом делегації УНР на Мирній конференції у справі Галичини була нота від 25 лютого, в якій зазначалося, що Східна Галичина і Буковина є невід’ємною частиною України і висловлювався протест із приводу агресії Польщі та Румунії. Наступною політичною акцією галичан була нота В. Панейка президенту Вільсону у зв’язку з ультиматумом генерала Бартелемі. Спільно з посланцями УНР Марголіним і Шульгіним делегація ЗОУНР 7 квітня заявила протест із приводу зриву поляками мирних переговорів у Хирові. 18 квітня було висловлено черговий протест – проти рішення Верховної ради послати на галицький фронт армію генерала Галлера.

Завдяки всім цим дипломатичним акціям делегації ЗОУНР у Парижі було створено «Міжсоюзну комісію для заключення перемир’я між Польщею і Україною» під головуванням члена англійської делегації прем’єра Південно-Африканського союзу генерала Люїса Боти (1862–1919). До неї увійшли представники США, Англії, Франції та Італії. Перше засідання відбулося 30 квітня. На цьому засіданні інтереси Галичини представляли делегати УНР Сидоренко і Шульгін, а також як перекладач Іван Петрушевич, який щойно прибув із Канади. У зв’язку з відсутністю галицької урядової делегації, комісія Боти обмежилася розглядом заяви про готовність вести в Парижі українсько-польські переговори про перемир’я. У першу чергу генерал Бота цікавився, чи УГА виконає наказ уряду про вилучення із її складу німецьких офіцерів.

На другому засіданні 8 травня до комісії Боти приєдналися голова делегації ЗОУНР М. Лозинський, а також полковник Д. Вітовський, секретар В. Кульчицький та І. Петрушевич.

Відповідаючи на запит генерала Боти про умови перемир’я, М. Лозинський виступив із пропозицією припинити дії і визначити демаркаційну лінію. Водночас Д. Вітовський уточнив, що такою лінією може бути лише державний кордон вздовж Сяну. Полковник відверто заявив, що поляки вже не раз зривали перемир’я. На закид Боти щодо відсутності генерала Галлера на галицькому фронті, Вітовський навів незаперечні докази, а також заяву генерала Галлера, зроблену після прибуття до Львова 30 квітня, що армія прибула здобути Галичину.

Коли Бота, демонстративно висловлюючи свою прихильність до Польщі, зачитав, наскільки Україні могли відсунути на схід демаркаційну лінію, галичани погодилися лише на опіку Антантою Львова.

На засіданні 12 травня голова комісії Бота спершу заслухав польських делегатів Р. Дмовського і генерала Т. Розвадовського. Українцям же нахабно вручив повий проект перемир’я з картою, де була позначена демаркаційна лінія. Це було подібне до ультиматуму. Відповідь треба було дати вранці.

Як згадував М. Лозинський, разом з В. Панейком, Д. Вітовським, Г. Сидоренком, галичанам в ту ніч спати не довелось. Тринадцять пунктів договору з додатком, які відрізнялися від ганебної лінії Бартелемі тим, що залишали Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн українцям, вирішили прийняти, але внесли суттєві поправки, адже полякам хотіли віддати 18 тис. кв. км території з двомільйонним населенням. Висловлювалась незгода обмежити УГА 20 тис. стрільців.

Вранці галицька делегація була вражена черговою безпардонністю верховодів Антанти. Генерал Бота, прочитавши український проект без жодних аргументів, відкинув усі поправки і протести опонентів. Вважаючи за головне домогтися перемир’я, посланці ЗО УНР в основному сприйняли проект Боти, все ж залишивши три умови: не обмежувати кількість УГА, продовжити