Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

«1) Український уряд не правомочний вирішувати долю Східної Галичини і відмовляється від усіх своїх прав на цю область.

2) Ці землі повинні бути включені як невід’ємна частина Польської держави.

3) Польща бере на себе обов’язки допомогти збройними силами українського уряду для боротьби проти більшовиків і антиурядових елементів.

4) Українське вище командування буде діяти в контакті з Верховним командуванням і Генштабом Польщі»[331].

Як уже говорилося, 28 червня по всьому фронті поляки перейшли в наступ. Головний удар вони завдали в центрі по частинах 2-го корпусу. У районі Бережан, Нижнева, Коропця розгорілися жорстокі бої. В якійсь мірі удар ворога можна було відбити резервами або частинами з північного крила фронту. Але відсутність транспорту не дозволила генералу Грекову здійснити маневр силами і перекинути хоч би кілька куренів із корпусу Микитки. В той драматичний час біля Підлисся, де видніє на далеку відстань хрест Маркіяна Шашкевича, відбивав шалені атаки уланів своєю Збаразькою бригадою Богуслав Шашкевич – внук славетного письменника.

…У лютому 1915 р. в бою на Дуклінському перевалі в Карпатах сотник Шашкевич потрапив у російський полон. «Як полонений я дістався в Туркестан. Наперед у Ташкент, а відтак в Асхабад, – писав він у автобіографії 3 липня 1922 р. – Ще того самого року (6 листопада) я втік з полону в Персію. В місяці грудні 1916 року повстали перси – за поміччю німців під проводом графа Капітца та Гольц-Паші й з поміччю турків – і почали визвольну боротьбу проти москалів та англійців. Я особисто був підчинений майорові Кляйнові і проводив більший відділ перських повстанців. Перебувши в Персії пів року, я захворів на малярію й повернувся у червні 1916 р. через Багдад-Константинополь в Австрію. Уже того самого місяця я брав участь в боях знову на північному фронті (офензива ген. Брусилова)»[332]. За бойові звитяги на фронтах світової війни Богуслава Шашкевича нагороджено сімома австрійськими, німецькими і турецькими орденами. Отаман пройшов у складі УГА через всі основні битви, втік з польського полону до Чехословаччини, у 1922 р. емігрував до Німеччини, а згодом до Канади. Його життєвий шлях обірвався 1935 р. у далекому Едмонтоні…

Головні ворожі угруповання в районі Підкаменя – Зборова – Озерної (дивізії полк. В. Сікорського, В. Єнджейовського, армійські частини Й. Галлера), в районі Бережан – Козової (група Павлика, полки уланів) на початку липня вперто йшли вперед. Ведучи ар’єргардні бої, Галицька армія відкочувалася до Збруча. Ворога вдалося зупинити лише на рубежі Чорткова. Наступило коротке затишшя, яке диктатор намагався використати для пошуків виходу з трагічного становища.

Не віддайте в руки ляха!..

Бийтесь до загину!

Чей удасться зберегти вам

Вільну Україну…

Відступили Січовики

Під сильним напором.

Підступили Галєрчики

Із білим прапором.

Так писав про ті драматичні події український емігрантський поет М. Костишин.

Користуючись ситуацією, уряд Радянської України у травні – червні здійснив чергову спробу підпорядкувати собі керівництво ЗУНР[333]. «Большевики (в червні 1919 р.) пропонували цим „патріотам“, – писав довірливий В. Винниченко, – ми вам дамо зброю, одежу, всієї амуніції, навіть свого війська, коли треба – вступайте з нами в союз, давайте разом бити поляків, вам потрібна ваша країна, а нам треба пробитись до Угорщини (в той час – Радянської республіки. – Авт.). Тільки одна умова: ліквідуйте Петлюрівщину»[334]. Директорія і керівництво ЗУНР повинні були зрозуміти, що власними силами їм не встояти перед Червоною армією, Денікіним і поляками. Отже, вважав він, треба було шукати згоди з більшовиками України – теж ворогом, але менш небезпечним, ніж інші. На цьому наполягала закордонна група УСДП М. Порша, деякі діячі ЗУНР[335].

До речі, на початку липня генерал С. Греков без узгодження з диктатором вислав делегацію у складі сотників В. Гадзинського, Г. Давида і С. Магаляса на переговори з командуванням XII Червоної армії. На Збаразькій ділянці фронту 1-го корпусу під Дубно галичани зустрілись із представниками Червоної армії, які привезли їх до Бердичева[336]. Там у штабному вагоні відбулися переговори з наркомом у військових справах УРСР Миколою Подвойським. На прохання допомогти Галицькій армії боєприпасами і амуніцією, нарком заявив, як згадував Семен Магаляс, що червоні «не тільки можуть доставити нам усяку кількість амуніції і зброї, але готові дати навіть поміч своїми збройними силами, якщо ми погодимося на їхні умови. Тут він відчитав нам десять своїх вимог, з яких, на жаль, можу собі пригадати тільки три, а саме: 1. Передати до їх рук Головного Отамана С. Петлюру, коли вони його відкинуть до Збруча. 2. Ми зобов’яжемося негайно розв’язати корпус полковника Коновальця. 3. Ми негайно приймемо до всіх наших частин військових з’єднань від бригади вгору їх зв’язкових старшин»[337].

Галицька делегація не мала високих повноважень для яких-небудь договорів і лише доповіла про переговори генералу Грекову.

Галицькі історики і дипломати Михайло Лозинський та Осип Назарук у своїх спогадах зазначали, що уряд Радянської України і командування Червоної армії пропонували в першій половині липня диктаторові Є. Петрушевичу заключити союз на таких умовах: порвати з С. Петлюрою, відкликати від нього січових стрільців Євгена Коновальця, створити спільну армію при збереженні автономії УГА, невтручання у внутрішні справи ЗУНР. А командувач Українським фронтом Володимир Антонов-Овсієнко категорично заявляв: «Ви іншого виходу не маєте, тільки піти з нами, або героїчно згинути»[338].

Певні плани на діалог із Радянською Україною зароджувалися й серед різних верств галичан. «Серед національного табору Галичини, навіть серед урядових сфер ЗУНР, – визнавала газета уряду Є. Петрушевича в еміграції „Український прапор“, – були такі, котрі во ім’я ідеї національної єдності готові були піти на союз з більшовиками, аби тільки відбити Галичину і Західно-українські землі від Польщі і інших окупантів»[339]. До речі, за продовження діалогу із УСРР був навіть С. Голубович[340].

Але диктатор Є. Петрушевич «рішився держатися далі дотеперішнього курсу, себто вважати Директорію і орієнтуватися на Антанту», – писав М. Лозинський[341]. Володимир Винниченко згадував, як у липні, коли уряд Петрушевича і Галицька армія перебували під опікою Директорії в Кам’янці-Подільському, туди прибули делегати від повстанських груп з пропозицією спільної боротьби. А їхні багатотисячні загони представляли немалу силу і тому делегацію в Кам’янці було зустрінуто «з помпою і трохи не парадом». Але повстанці висунули умову… ліквідувати Директорію, авторитет якої останнім часом підупав, і утворити колективний