Читати книгу - "Чорне Сонце"

– Велика, – погодився Гринь. – Тільки ж, бляха-муха, дозвіл треба.

– Доб’ємося. Щоб ти не сумлівався.

– Я не проти. Хоч і сьогодні провів би, тіки ж у мене головний дозвіл – баба моя. Мушу її спитати.

– Отож-то.

– Але, думаю, Килина проти не буде. Це ж їй менше клопоту.

– По селу рознесе.

– Я не скажу, що у тебе бачив. Скажу, зробив там один…

– Догадається.

– Набрешу, що не в нас. Бачив, скажу, у Гонопріївці. А скіки це діло тягне, Захаре? Дорого, мать, до сказу?

– Як на чию скупість. Для мене дешево.

– Інтересно – скіки?

– Вам скажи, то напудите.

– Я нє, баба у мене, правда, скупенька. Але ж це для неї.

– Тепер пошти дурно вийде. Геерпе поставили, то мороки, вважай, ніякої. Вам везе на готове…

– Як кажеш? Що поставили? – роззирнувся Гринь по хаті, але нічого нового, крім плитки та підведеної до неї трубочки, не побачив.

– Ге-ер-пе! – з насолодою повторив Захарко.

– Що це таке і з чим його їдять?

– З бараболею в лушпайках, – засміявся Захарко, проте пояснив, що то за хитра машинерія.

– Серйозна штука. Слухай, а ті хлопці зроблять і мені?

– Мабуть, уже поїхали вони. Та хіба не можна інших знайти? Я тобі сам напитаю, як хочеш.

– Ні, не спіши, – «засумлівався» Гринь. – Тре з бабою побалакать. Може, вона, бляха-муха, впреться.

– У тебе всігда так.

– А може, й не впреться, бо як приїхала була від Гольки з Черкас, то нахвалитися не могла тою плитою. Тіки й мови було за неї, наче в дочки більше нічого немає, крім тої плити та води гарячої.

– От бачиш!

– Тіки, я ж кажу, скупенька вона в мене. Їй усе наравиця, поки діло до копійки не доходить. А скажи за гроші, то, бляха-муха, лучче в печі топитиме, а кабзду не розв’яже. Скіки нам треба, каже. Он електрику вже давно провели, а багацько вигоди з неї? Ходитиме навпомацки, а лампочку включить, як уже нічого не видно. Тоді, каже, лягаймо спати, день як год, а ми ще й уночі товчемося. Це щоб за світло менше платити.

– Пенсія ж вам обом іде?

– Обом, і я ж сторожую не дурно, а їй усе мало. Це не твоя Мелашка.

– Що правда, то правда.

– Так і з газом цим може вийти. У нас же, бляха-муха, й керогаза немає, вона лучче плиту дровами топитиме, щоб за гас не платити, а ти, Гриню, човпи по сушняк до лісу і в дощ, і в сніг.

– Хіба не можеш виписати дровець у лісництві?

– А там що – безплатно виписують?

– Пошти безплатно. Я на десять рублів узяв ясенка, то на цілу зиму хватило.

– То ж ти, – зітхнув Гринь, і Захаркові стало жаль товариша. Бачив не раз, як Бублик пре на своєму горбі-парашуті хуру хмизу (здалеку глянеш – здається, підвода їде) і навіть перепочити не годен, бо вдруге уже не завдасть на свій горб тої хури.

– Я тобі дам свого керогаза, – сказав Захарко.

– Чого ти маєш давати…

– Він мені тепер все одно не нужний.

– Та якось… невдобно.

– Я тобі дурно дам, – заспокоїв Гриня Захарко. – І гасу каністру дам у придачу.

– Може ж, і тобі ще пригодиться, не спіши. Гасом же і натертися можна од простуди, і грубу розтопити… Воно на хазяйстві знадобиться.

– Ні-ні, раз я сказав, то так і буде.

– Хай буде по-твоєму. А коли й мені проведуть… той… Якщо, чуєш, і мені підведуть газ, тоді я тобі віддам.

– Віддаси кому схочеш. Я ж кажу, він мені більше не нужний.

– А з бабою я побалакаю. Що вона, ті гроші забере на той світ із собою? Там такі не ходять, – повеселішав Гринь.

– Гольці перепише.

– Вони тепер самі заробляють так, що нам і не снилося. А тут якийсь годок-другий зосталося, то хоч би, бляха-муха, пожили по-людськи. Кажу своїй: ти б зуби вставила, два пеньочки маєш, і ті не при купі. А вона: мені що – цеглу ними гризти? І кутуляє яснами.

– Не вміємо жити, – сказав Захарко. – Вік звікували, а жить не навчилися, о.

– Не вміємо. Он Голька як приїде з чоловіком, ти ж бачив Гену, то теж нам так кажуть. Бач, що для зятя мого уже не підходить? – Гринь показав на червоні черевики з товстими підошвами, на прижовклий комірець нейлонової сорочки, на облізлу «ондатру». – Пижик! Ну, та хай хоч вони поживуть, це тіки ми такі дурні. Помню, приїхала Голька перший раз із Геною, то моя – діватись тут уже нікуди – поставила на стіл пляшку сивенької, а Гена: я, каже, цеї гадості не п’ю і вам не совітую. У ній, каже, сивушні масла, на печінку важко. Пішов до лавки і взяв дві пляшки казьонки, вважай, оддав половину моєї пенсії, о. А баба й похолола: одне, що грошей же шкода, хоч і зятевих, а друге, що гордим він їй видався. Голька тоді: не гордий, мамо, а клепку має. Нема чого труїти себе, один раз на світі живемо.

– Правильно, – сказав Захарко. – Один раз. Казьонку завжди купиш, а здоров’я – ні за які гроші.

– Правильно то воно правильно, але я ж прожив вік, а спитай мене, чи хоч знаю, де та печінка? Вбий – не скажу.

– Хто ж тобі винен?

– Ніхто, бляха-муха, – сказав Гринь і глянув на годинник із запітнілим скельцем (зятів подарунок). – Піду я, бо там моя уже виглядає, спита, де чорти носили.

Він ще раз підійшов до плитки, уже сам запалив газ, погрів над ним руки і сказав розчулено:

– Завидую я тобі, Захарку.

– То й собі проведи. І не завидуй.

– Не за це я тобі завидую.

– А за що?

– Сам не знаю. Щось у тобі є.

– Балакаєш, – буркнув Захарко, хоча Гриневі слова полоскотали йому в грудях. – Ось керогаза не забудь.

– Якось невдобно, їй-бо. Наче вициганив.

– Бери-бери. І каністру теж.

– Не знаю, чим і віддячу тобі.

– Заходь частіше, – попросив Захарко. Він не знав, що Килина сердилася, коли Гринь учащав до нього.

– Зайду-зайду. Ще ж, може, надумаємося з плитою цією, то прийду поради просити. До кого ж мені йти, як не до тебе. – Він подумав, що тепер Килина за керогаза подобрішає до Захарка, і справді можна буде навідувати його частіше. Довго мостив керогаза під пахву, так, щоб і рушниця не сприснула з плеча, у другу руку взяв зелену облуплену каністру, від якої м’яко пахло гасом, і рушив додому.

Надворі яснів день молодої ще осені, танула ранішня прохолода