Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Він не бачився з дружиною вже два роки. За цей час вона народила дитину й привезе її із собою. Однак Левандовський заклопотаний зовсім іншим. Він сподівався, що, коли приїде його стара, йому дозволять виходити за межі госпіталю, адже це зрозуміло: подивитися на власну жінку приємно, та коли чоловік стільки часу був без неї, то йому хочеться по можливості задовольнити й інше бажання.

Цілі години Левандовський обговорював з нами цю проблему, бо в солдатів щодо цього таємниць немає. Для всіх це — звичайна справа. Ті з нас, яким уже дозволяють виходити з госпіталю, називають йому кілька затишних куточків у міських скверах і парках, де йому ніхто не заважатиме, а один навіть знає, де саме можна знайти невеличку кімнату.

А тепер усе це ні до чого, Левандовський лежить у ліжку, і його обсідають клопоти. Йому й життя буде не миле, як доведеться від цього відмовитися. Ми розраджуємо його й обіцяємо якось усе залагодити.

Наступного дня по обіді з’являється його жінка, дрібненьке миршаве створіння з полохливими пташиними очицями, що швидко бігають туди й сюди. На ній щось схоже на чорну мантилью з рюшем і стрічками, бозна-звідки вона це дістала, либонь, одержала у спадок.

Вона щось тихенько мурмоче й нерішуче зупиняється в дверях. Мабуть, злякалася, що нас тут шестеро.

— Привіт, Маріє, — каже Левандовський, і в нього бігає на шиї борлак, — можеш спокійно заходити, тут тебе ніхто не скривдить.

Жінка обходить усі ліжка й кожному з нас простягає руку. Потім показує нам дитину, яка тим часом устигла наробити в пелюшки. З чималої торби, гаптованої бісером, Левандовська виймає чисту пелюшку та спритно переповиває дитину. Завдяки цьому вона позбувається ніяковості й починає розмовляти з чоловіком.

Левандовський дуже нервується, раз у раз скоса поглядає на нас круглими банькатими очима та здається неймовірно нещасним.

А час саме слушний, лікарський обхід уже скінчився, до нас у палату може зазирнути хіба що якась сестра. Тож один із нас виходить у коридор уважно роззирнутись. Повертається і киває:

— Ніякого стерва не видно. Ти скажи їй, Иоганне, в чім річ, і берися до діла.

Вони розмовляють між собою по-польському. Жінка трохи зашарілася й збентежено поглядає на нас. Ми доброзичливо всміхаємось і махаємо руками — що, мовляв, тут надзвичайного! До дідька лисого всі церемонії, вони вигадані для колишніх часів. Тут лежить тесля Йоганн Левандовський, скалічений солдат, а оце його дружина; хтозна-коли вони знову зустрінуться, він хоче її мати, то хай собі має, і квит!

Двоє наших виходять у коридор і стають перед дверима на той випадок, якщо сестра йтиме сюди, тоді вони мають її перестріти й забалакати. Вони обіцяють побути на варті чверть години.

Левандовський може лежати тільки на боці, тож один із нас підкладає йому під спину ще кілька подушок, Альбертові дають тримати немовля, тоді ми на хвилину відвертаємося, чорна мантилья щезає під ковдрою, а ми, галасливо балакаючи, ріжемося в карти.

Усе йде гаразд. Я набрав саму трефу, аж чотири карти, але, мабуть, якось викручусь. Через гру ми майже зовсім забуваємо про Левандовського. Та незабаром дитина починає плакати, дарма що Альберт розпачливо гойдає її на руках. Тоді щось шарудить, шелестить, і коли ми ненароком зиркаємо туди, то бачимо, що дитина вже на колінах у матері і ссе свою пляшечку. Діло зроблено.

Тепер ми почуваємось, як одна велика родина, жінка Левандовського зовсім повеселішала, а сам Левандовський лежить спітнілий і аж сяє.

Він розпаковує гаптовану торбу, там виявляється кілька добрячих ковбас, Левандовський бере ніж так, наче це букет квітів, і розрізає ковбаси на шматки. Широким порухом руки він показує на нас, і невеличка сухенька жінка підходить до кожного, сміється і ділить між нами ковбасу, тепер вона здається просто гарненькою. Ми називаємо її матінкою, вона радіє з цього й підбиває нам подушки.

За кілька тижнів я починаю щодня ходити до інституту Цандера. Там ногу мені міцно пристібають і згинають та розгинають. Рана на руці давно вже загоїлася.

Із фронту прибувають нові транспорте з пораненими. Бинти на них не з марлі, а з білого гофрованого паперу. З перев’язним матеріалом тепер на фронті стало скрутно.

Альбертова кукса гоїться добре. Рана майже закрилася. Через кілька тижнів його відправлять протезуватися. Він і досі мало говорить і став куди серйозніший, ніж колись. Часто він раптом уриває розмову та втуплює погляд кудись перед себе. Якби він не був завжди з нами, то давно вже вкоротив би собі віку. Але тепер уже найтяжчий час для нього минув. Іноді він навіть дивиться, як ми граємо в карти.

Нарешті мені дають відпустку для одужання.

Мати не хоче мене більше відпускати. Вона зовсім підупала. Усе тепер іще гірше, ніж того разу.

Потім мене викликають у полк, і я знову їду на фронт.

Як важко прощатися з моїм другом Альфредом Кропом. Але в армії звикаєш із часом і до цього.

XI

Ми вже кинули лічити тижні. Коли я прибув сюди, була зима, і, як вибухали снаряди, навсібіч летіли грудки мерзлої землі, не менш небезпечні, ніж снарядні осколки. Тепер дерева знову зазеленіли. Життя наше минає то на передовій, то в бараках, то знову на передовій. Ми вже трохи звикли до цього, війна — це наче смертельна хвороба, як рак і сухоти, як грип і дизентерія. Тільки смерть з’являється тут набагато частіше, у різноманітних виглядах, і вона — куди жахливіша.

Наші думки мов глина, їх формують дні, минаючи один за одним; думки хороші, коли ми відпочиваємо, а коли ми опиняємося під вогнем — вони мертві. Численні вирви є не тільки навколо нас, але і всередині, в наших душах.

Кругом усі так живуть, не тільки ми; те, що минуло, не має тепер ніякої ваги, люди й справді його не пам’ятають. Колись освіта й виховання створювали різницю між людьми, тепер вона майже зникла, її ледве можна відчути. Часом освіта й виховання дають перевагу в певній ситуації, але вони мають