Читати книгу - "Листи з того світу"

Досягнувши третього поверху, кроки зупинились, і я приклав руку до серця, аби його стукіт не видав мене нічному гостю. На мить здалося, що мене викрито і зараз хтось візьметься за клямку й відчинить двері.

Про всяк випадок я підпер їх плечем.

За кілька секунд кроки відновились, і я на слух визначив, що прямують вони вниз.

Не гаючи часу, я кинувся до кімнати Ельзи Олександрівни, що своїм вікном виходила у внутрішній дворик нашого будинку, і зайняв місце для спостереження побіч вікна, аби до кінця зберегти амплуа інкогніто.

Минула хвилина-друга, але з під’їзду ніхто не вийшов. І навіть за десять — у дворику ніхто не з’явився.

Постоявши на варті ще якийсь час, я повернувся до своєї кімнати.

Про сон навіть не йшлося. До самого світанку я намагався ампутувати страх, але нічого не вийшло. Рої питань плодили одну за одною відповіді, обгорнуті містикою та нереальністю. Розбурхана уява в нічний час вирувала привидами й іншими істотами з потойбічного світу. «Баба Наталка за двадцять років жодного разу не зустрічала сусідів, а я раптом примудрився вчути чиїсь кроки, ще й посеред ночі! Що це? Хто б це міг бути? Чому саме в таку пору? Чорт забирай!» Усі запитання зімкнулися колом, утворивши зашморг і перекривши життєво необхідний кисень. Чиїсь невидимі руки, мов лещата, обхопили і стиснули горло, позбавивши мене свідомості. За секунду я гепнувся долу.

Звуки розбудили мене вдруге. Цього разу — більш настирливі. Вони безупинно лунали з коридору.

Я розплющив очі. Зразково вибілена стеля відбивала денне світло, рівномірно розсіюючи його всією кімнатою. Тіні сповзали донизу й ховалися під диваном. Галас за вікном оживив навіть меблі, але плодити алегоричні порівняння було ніколи: хтось наполегливо продовжував гупати у двері. Я підвівся і пошкандибав у передпокій.

Обличчя Павла, що демонструвало крайню стурбованість моєю запізнілою реакцією на його гримання, ще більше збентежилося, коли я відчинив двері.

— Багрію, що з тобою? — доволі стримано спитав одногрупник.

— Не виспався, — відповів я, упускаючи його до квартири.

— У тебе кров на лиці.

Його слова зупинили мене на порозі власної кімнати, і я глипнув на себе в дзеркало. Засохла кров довкола рота, що, ймовірно, витекла з носа, спотворила мене до непізнанності. Не знаю, як Павло не злякався.

— Мабуть, носом юшило, коли спав, — спробував відбрехатися, але не вийшло.

— Ти спав на підлозі? — із недовірою спитав товариш, споглядаючи багряну пляму на килимі.

Відпиратися не було сенсу — Павло закрив пастку. Довелося все йому розповісти.

— То давай сходимо туди! — вибухнув приятель.

— Я вже ходив і колядників підсилав, і з капітаном навідувався — усе марно.

— Справи в тебе кепські.

— Нічого, я в нормі, — заспокоїв я друга. — А ти чого так рано?

— Та хотів вирішити, що робити з вуйковим причандаллям. Телефонував на мобільний, але ти не відповідав, от я і прийшов.

— Правильно зробив. Давай те все в підвал віднесемо.

Павло зачекав, поки я одягнуся, й, узявши коробки, ми рушили в погріб, вхід до якого знаходився на першому поверсі. Після вдалого переселення черевиків і велосипеда ми з другом подалися на вулицю.

Три наступних ночі виявилися суцільним жахом, спричиненим безсонням. Лягаючи в ліжко, насправді я заступав на нічну варту, що тривала до світанку. Не змикаючи очей, я мужньо ніс службу. Звуки міста, що прокидалося, вгамовували мою уяву, і тільки з гуркотом залізних коліс першого трамвая до мене приходив сон. Щоправда, о восьмій доводилося вставати на пари, але поки що молодий організм успішно справлявся з таким навантаженням. Зовнішній вигляд при цьому, звісно, страждав.

— Що з тобою? Ти не виспався? Ти себе в дзеркалі бачив? — спитала якось Ксеня, роздивляючись мене в службовій кімнаті перед початком зміни.

— А що, такий я тобі подобаюся менше? — спробував віджартуватись я, та це не спрацювало.

— Не в цьому справа, Андрію. Я хвилююся за тебе.

Чи не вперше я зрадів появі Марини.

— До роботи, ледарі! — вигукнула менеджерка, і я вшився з кабінету, попутно зиркнувши на себе в дзеркало.

Ксеня права, вигляд — жахливий! Під очима — мішки, волосся розкуйовджене, мов копиця сіна, погляд — згаслий… Сон для мене — життєво необхідна штука. Та чи врятує мене разова ін’єкція?

Аби мати більш-менш здоровий вигляд і разом із тим бути насторожі власної безпеки, я вирішив частково змінити спосіб життя. Удень, після навчання чи роботи, планував спати до півночі, а потім займатися хатніми справами аж до світанку. Тоді знову вкладатися до сну, аби не дрімати в університеті на лекціях. Утілити в життя нову стратегію надумав сьогодні ж, але втрутились обставини.

Знесилений роботою та безсонними ночами, я поспішав додому. У годину пік це давалося непросто. Безкінечні затори гальмували рух автобуса, і щоб не заснути в транспорті, я вийшов біля «оперного» і продовжив рух проспектом Свободи, опираючись сильним поривам вітру. За таких погодних умов хотілося якнайшвидше дістатися дому, та й утома підганяла вперед. Пронизливий протяг в арці відчувався найбільш гостро. Я щільніше загорнув шию шаликом, попри те, що до дверей залишалися лічені метри.

На чужинця в під’їзді вказували мокрі сліди, залишені черевиками на дерев’яних сходах.

О цій порі мої сусіди-пенсіонери зазвичай сиділи перед телевізорами, та й мешканців із таким великим розміром ніг у нас не було. Я напружився. Сліди вели вгору.

Я піднімався, м’яко ступаючи східцями й міцно стиснувши кулаки. Надія, що на другому поверсі сліди завернуть до котроїсь із квартир, розтанула так само, як сніг на сходах із чужого взуття. Разом із тим тривога, мов ртуть у термометрі, перескочила граничну позначку, а коли на горі тупнула нога, і зовсім — зашкалила до краю. Я вхопився за балюстраду та побіг назустріч небезпеці — годі боятися!

Боятися справді було нічого. Порожнеча третього поверху погнала мене вгору, але звідти вже спускався капітан. Я глянув на його величезні черевики, з яких іще стікали цівки талого снігу, й цілком слушно запитав:

— Ви?

— Ага. Ходив за однією заявою, тут недалечко, дай, думаю, зайду, бо ти пропав кудись. Усе добре? Вигляд у тебе не дуже, —