Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

За три десятки кроків від себе в місячному світлі він побачив чиюсь грізну постать із довгою жердиною в руках.

— Заганяй його, хлопці! — пролунав крик з іншого боку.

Ще трохи — і його схоплять. Чеслав уже бачив, як занесли над його головою жердину, і від цього додав у бігу.

— Ось він, ось він!

— Заганя-я-яй!!!

— Бий його!

Галас, гавкіт, тюкання, ричання, люди, собаки — усе це злилося в одну люту стихію, готову от-от наздогнати його й розірвати…

Зробивши останній ривок, Чеслав миттю пірнув у рятівний лаз у частоколі й опинився за межами городища. Погоня за ним не пішла…

Наступного дня Чеслав заздалегідь пробрався до капища й тепер, зачаївшись під стіною хатини волхва, оточеною чагарником, підслуховував співрозмовників. Раніше він бачив, як Зимобор прийшов у супроводі Борислава, як зустрів їх помічник волхва Миролюб і провів череваня до Колобора.

— Городищу ватажок потрібен, а людям — голова, — поважно промовляв Зимобор. — Після того як Велимир пішов до предків наших, неспокійно стало й боязно. Сокола підстрелили, у Леду Криву мітили. А нині вночі нова халепа: сторонній у городище пробрався, добре, що собаки почули, а то бути ще якомусь лиху… Люди нарікати почали, що боги, мовляв, гніваються на нас. Їм опора потрібна й рука тверда, а ще більше — голова розумна, що про благо всієї громади думала б.

— Мудро й гарно говориш, Зимоборе, — не відразу відгукнувся на слова гостя Колобор. — Гарний ватажок — у будь-якій череді основа її виживання, а вже для нас, людей, і поготів.

Зимобор, мабуть, від хвилювання часто засопів своїм скривленим носом. Колись у молодості в бійці дістав він це каліцтво.

— От я й прийшов до тебе, служителю Великих, поговорити та порадитися про те, кому громаду очолити.

І знову не квапився підтримати розмову волхв. І від цього сопіння гостя ще більше посилилося.

— Так то громаді й Раді вирішувати, хто гідний… Ти ж знаєш, Зимоборе, одноплемінники наші — люди волелюбні й за себе нікому вирішувати не дадуть… Хіба що Великим… — у голосі Колобора почулося глузування. — Під головою розумною себе, певно, мав на увазі?

— А чому ні? — набундючившись від власної зарозумілості, чванливо пропихтів гість. — Безголовим і нерозумним ніхто не назве Зимобора. А поваги й підтримки в громаді я більше за інших маю.

— То чого ж ти до мене прийшов?

Тепер уже не квапився з відповіддю Зимобор. Він заговорив, ретельно добираючи слова:

— Громада й Рада своє скажуть, але ж… і Великі мають свою підтримку виявити, а то й… спрямувати плем’я. І кому ж, як не тобі, волхве, про те запитати в богів наших?.. А може, і розтлумачити як слід їхню волю… — з натиском додав Зимобор.

Цього разу відповідь прозвучала негайно й прошипіла грізно, як пущена в знахабнілу ціль стріла.

— Чи не хочеш ти, Зимоборе, своє бажання жадібне видати за волю богів Великих?! — підвищив голос Колобор.

Втратив м’якість і голос Зимобора:

— А хіба то під силу мені? Та я б не зважився й подумати про таке святотатство! Але ти блискавки Перунові очима своїми в мене не кидай, я по-доброму прийшов. І тобі ж не байдуже, хто головою стане.

— Я прийму рішення Ради й Великих.

— Та невже?

За спиною Чеслава почулося шелестіння й незадоволене сопіння. Юнак різко обернувся й нікого не побачив… Лише опустивши очі додолу, він зрозумів, що це їжак невдоволено пихкав, наткнувшись у кущах на нього. І в яких це справах колючий вирушив у денну пору?

Поява їжака на якийсь час відволікла Чеслава від розмови в хатині, але, почувши знайоме ім’я, він знову зосередився на підслуховуванні.

— З Велимиром ми хоч і сперечалися часом, — вдача в нього була дуже вже колюча та нелагідна, — але згоди волею Великих завжди доходили.

— Та й зі мною згоду швидше знайдеш, Колоборе, — із запалом заговорив черевань. — Що тобі, що Великим на дарунки не поскуплюся. Та й що Велимира згадувати? Немає його серед нас. Син кревний уже вирішив його долю тут, на землі-матінці.

— М’яко стелиш, Зимоборе, так коли би на голих дошках потім не спати… — відрізав гостеві волхв, а помовчавши, багатозначно додав: — Але ж смерть Велимира й іншим на руку могла бути… Тобі, скажімо…

— Чи не Сбислав тут воду перед тобою каламутив, волхве? — було чутно, що Зимобор підскочив від хвилювання. Він навіть хрипіти почав більше, ніж завжди. — Чи ж не на його бік вирішив стати? Адже він від смерті Велимира теж міг користь мати. Ох, темниш ти, Колоборе!

— Побійся гніву Великих, Зимоборе, на їхнього служителя наклеп зводиш! — прикрикнув Колобор. — Між собою самі згоди шукайте! Та тільки смерть Велимира поки що загадкою так і залишається…

— А ти б, Колоборе, запитав Великих про те, — не втримався, щоб не зачепити волхва, Зимобор.

— Думаєш, не запитував?

— То й що? — з цікавістю й водночас із побоюванням запитав Зимобор.

— Мовчать Великі про ту смерть, — велично вимовив волхв.

— Отже, на наш суд, людський, залишили те… — з натяком зробив висновок Зимобор.

Раптом почувся навісний крик Борислава:

— Ось він! Ось!

«Ну, рудий лис, вистежив-таки мене!» — стрепенувся Чеслав і приготувався битися.

Але відразу побачив, як Борислав із Миролюбом побігли чомусь у бік капища. На їхній ґвалт вибігли з хатини Колобор і Зимобор. Чеслав глибше втиснувся в кущі.

— Чого це вони? — імовірніше себе, ніж волхва, запитав Зимобор.

— Видно, неспроста зірвалися… — також імовірніше собі, ніж гостеві, відповів Колобор.

Вони дочекалися, поки хлопці повернулися до хатини.

— Я його біля самого капища примітив… — ще не порівнявшись зі старшими, повідомив Борислав. — Він від дерева до дерева перебігав… — від бігу хлопець важко дихав, а обличчя його зробилося яскраво-червоним.

Миролюб, що йшов слідом, теж ледь відсапувався.

— Про кого це ти? — повів бровами Колобор.

— Так ми його до пуття й не розгледіли… Він від нас, як вітер, понісся. Злякався!.. Може, чужий, а може, хто з наших був, — утер піт із чола Борислав.

— Та з якого дива нашим ховатися?.. Хіба що тільки якщо то був… — Зимобор не договорив.

— Думаю, то чужинець був, — крізь зуби тихо промовив зазвичай мовчазний Миролюб.

Ці слова змусили всіх подивитися спершу на Миролюба, а потім туди, де зник чужинець.

Цей день не вдався від самого ранку. Перші дві випущені стріли не влучили в ціль і полетіли туди, звідки їх неможливо було дістати, і лише після третьої спроби Чеславові пощастило підстрелити качку. Вогонь, немов ледачий ховрашок, що заснув на зиму в норі, довго не хотів виходити з