Читати книгу - "Будденброки"

— Ви чули, пане консул, останню новину? — схвильовано запитав він свого благодійника, втупивши в нього стурбований погляд.

— Яку саме, любий Венцелю?

— Вранці про це ще ніхто й гадки не мав… Даруйте, пане консул, але це таки найостанніша новина! Юрба йде не до ратуші й не на ринок! Вона простує сюди, погрожуватиме громадській раді! Її намовив редактор Рюбзам…

— Ет, не може цього бути, — сказав консул. Він побрався на середину зали, побачивши там свого тестя, що стояв з сенаторами Ланггальсом та Меллендорфом, і, тиснучи їм руки, запитав: — Чи це правда, панове?

Авжеж, серед членів ради тільки й мови було, що про цю новину: натовп суне сюди, його вже чутно…

— Мерзота! — холцдно, зневажливо мовив Лебрехт Крегер.

Він приїхав сюди своєю каретою. Висока, показна постать колишнього а la mode-cavalier почала вже горбитися під невблаганним тягарем вісімдесяти років; одначе нині він стояв випростаний, з примруженими очима, презирливо, по-великопанському опустивши кутики вуст під невеличкими сивими вусами, закрученими рівно вгору. На чорному оксамитовому жилеті блищало два рядки гудзиків із коштовних каменів.

Неподалік від них стояв із своїм компаньйоном Штрунком Гінріх Гагенштрем, присадкуватий, опасистий добродій з рудавими баками, що вже почали сивіти, в розстебнутому сурдуті і в синій картатій жилетці з грубим годинниковим ланцюжком зверху. Він навіть не привітався з консулом.

Трохи далі торговець сукном Бентьєн, заможний на вигляд чоловік, зібравши навколо себе чимало слухачів, оповідав про випадок з вітриною.

— Цеглиною, половиною цеглини, панове! Трах — скло розлетілося, і вона влучила просто в сувій зеленого репсу… Голота! Ну, але це вже справа держави…

З якогось кутка безперестанку долинав голос пана Штута з Дзвоноливарної. В чорному сурдуті поверх вовняної сорочки, він також брав участь у суперечках — водно вигукував обуреним голосом:

— Нечувана підлість!

Звичайно, він казав «підлісць».

Йоганн Будденброк обійшов залу, привітавшись в одному кінці з своїм давнім приятелем Х.-Ф. Кеппеном, а в другому з його конкурентом консулом Кістенмакером. Він потиснув руку докторові Грабову й перемовився кількома словами з брандмайором Гізеке, будівничим Фойгтом, головою ради доктором Ланггальсом, еенаторовим братом, з купцями, вчителями й адвокатами…

Засідання ще не почалося, а в залі вже точилися палкі дебати Всі кляли того писаку, того редактора Рюбзама, відомо ж бо, що це він збаламутив юрбу… І нащо, спитатися б його? Адже вони якраз зібралися сюди, щоб вирішити, чи залишити становий принцип у народному представництві, а чи ввести загальне й рівне виборче право. Сенат уже висловився за це останнє. Чого ж той народ хоче? Взяти панів за барки, оце й усе. Хай йому чорт, у гіршому становищі їм ще ніколи не доводилось бути! Всі намагалися приступити ближче до комісарів сенату, щоб почути їхню думку. Оточили й консула Будденброка: він мав знати, як ставиться до цієї справи бургомістр Евердік, бо був його свояком; з минулого року, відколи сенатор доктор Евердік, свояк Юстуса Крегера, став президентом сенату, Будденброки набули ще більшої ваги в громаді.

Зненацька гамір залунав біля самого будинку. Революція докотилася до вікон зали засідань! Розпалені суперечками голоси в ній миттю затихли. Занімілі з жаху, члени ради згортали руки на животах, перезирались або дивилися на вікна, за якими здіймалися кулаки і повітря аж двигтіло від дикого, нестримного, оглушливого ревіння й гигикання. Та ось зовсім несподівано, немов бунтарі самі злякалися своєї сміливості, надворі запала така ж тиша, як і в залі, і серед тої німотності, що пойняла все навкруги, в одному з найнижчих рядів амфітеатру, де сидів Лебрехт Крегер, почулася слово, вимовлене холодно, повільно й твердо:

— Мерзота!

Відразу десь із кутка луною озвався приглушений, обурений голос:

— Нечувана підлісць!

А тоді раптом над зборами затріпотів квапливий, тремтячий, таємничий шепіт торговця сукном Бентьєна:

— Панове… панове… послухайте мене… Я знаю цей будинок… Треба тільки вибратися на горище, там є віконце на дах. Я хлопцем стріляв із нього в котів… Звідти можна легко перелізти на сусідній будинок і безпечно сховатися…

— Нікчемне боягузтво! — просичав крізь зуби маклер Гош.

Він сидів біля столу голови, спершись на нього схрещеними руками, похиливши голову, і грізним, моторошним поглядом дивився у вікно.

— Боягузтво, кажете? Де там у чорта! Вони ж цеглою шпурляються! Я вже надивився на них, із мене досить…

Тієї миті надворі знову знялася хвиля гамору, але вже не досягла того загрозливого рівня, що перше. Тепер це було спокійне, безперервне гудіння, терпляче, мелодійне, майже задоволене. Подеколи з нього вихоплювався посвист, окремі вигуки: «Принцип!» чи «Громадянські права!». Члени ради шанобливо дослухалися до них.

— Панове, — за якусь хвилю приглушеним голосом озвався голова ради, доктор Ланггальс. — Сподіваюся, ви нічого не матимете проти, якщо я оголошу тепер наше засідання відкритим…

Це була тільки пропозиція, але вона ні в кого не знайшла нінайменшої підтримки.

— Я на це не пристаю, — сказав хтось із простодушною рішучістю, що не допускала ніяких заперечень.

То був Пфалъ із округи Ріцерау, депутат від села Кляйн-Шретшгакен, на вигляд простий хлібороб. Ніхто не пригадував, щоб він коли брав слово на зборах; одначе за таких обставин навіть думка найскромнішого члена багато важила. Пан Пфаль, маючи непомильне політичне чуття, безстрашно висловив погляд усієї громадської ради.

— Боронь боже! — обурено мовив пан Бентьєн. — Коли сидиш там, нагорі, тебе видно на вулиці! А ті люди шпурляють цеглою! Ні, хай їм дідько, з мене досить!

— Та ще й ті клятенні двері такі вузькі! — розпачливо додав винар Кеппен. — Часом доведеться тікати, то ми геть потовчемо один одного!

— Нечувана підлісць, — глухо сказав пан Штут.

— Панове, — не здавався голова, — прошу вас, зважте на одне! Протягом трьох днів я мушу подати бургомістрові протокол сьогоднішнього засідання. Крім того, місто чекає, що його опублікують у газеті… В кожному разі, я хотів би проголосувати, чи відкривати засідання, чи ні…

Але, крім кількох членів ради, що підтримали голову, ніхто не мав бажання переходити до порядку денного. Голосувати не було ніякого сенсу. Не варто дражнити народ. Ніхто ж не знає, чого він хоче. Ще, не дай боже, ухвалять якусь постанову, а вона тільки роздратує юрбу. Треба сидіти й перечікувати. На Марийській церкві вибило пів на п’яту…

Члени ради підтримували один в одного намір терпляче переждати небезпеку. Вони почали звикати до гамору, що долинав знадвору: він то наростав, то слабшав, то зовсім затихав, тоді починався знову. Помалу всі заспокоїлись, почали влаштовуватися зручніше, сідати на нижчі ряди лав і на стільці. В запопадливих комерсантах прокинулась ділова жилка. То тут,