Читати книгу - "Коли сонце було богом"

Незабаром на сторінках бульварної преси почала гуляти сенсаційна і безглузда плітка, нібито всі, хто так чи інакше був причетний до відпечатання могили, накликали на свою голову прокляття фараона. Під крикливими заголовками «Помста фараона» або «Нова жертва прокляття фараона» репортери повідомляли про смерть щоразу іншого співробітника Картера. Кінець кінцем нарахували двадцять жертв прокляття.

Забобонні чутки почали ширитися ще більше, коли 1923 року від укусу москіта несподівано помер Карнарвон. Ось що писала преса протягом наступних років: 78-літній лорд Уестбері наклав на себе руки, а його син, колишній секретар Картера, вмер од якоїсь таємничої хвороби. Арчібальд Рід повалився мертвий у ту хвилину, коли просвічував рентгенівськими променями якусь єгипетську мумію. Померли також співробітники Картера єгиптологи А. Вейгель і А. Г. Мейс, причому газети ні слова не сказали, що цей останній був невиліковно хворий ще в період роботи біля могили Тутанхамона. Плітка набрала істеричних розмірів, коли брат Карнарвона наклав на себе руки, а дочка вмерла від укусу якоїсь невідомої комахи.

Коли нарешті газети сповістили, що й сам Картер став жертвою прокляття, археолог виступив з публічним протестом і затаврував чутку як безглуздя, не гідне інтелігентних людей; він підкреслив, що в єгипетському ритуалі взагалі немає клятви і що покійники там просять тільки, щоб дбали про них та молилися за їхнє благополуччя в підземній країні. Те, що кілька чоловік, з якими він працював, незабаром померло, Картер пояснював випадковим збігом обставин, причому в багатьох випадках причиною смерті був похилий вік або тривала хвороба. Свій сповнений гіркоти протест учений закінчив словами: «В галузі моральності людство досягнуло менших успіхів, ніж ми собі уявляємо».

Остаточно викрив газетну вигадку німецький єгиптолог професор Штайхдорф. У брошурі, виданій 1933 року, він спинився на кожному окремому випадку смерті і довів, що багато названих у газетах осіб не мало нічого спільного з могилою Тутанхамона. Тому вчений дійшов висновку, що всю цю справу в гонитві за сенсацією висмоктали з пальця репортери бульварної преси.

БІЛЯ КОЛИСКИ ЕГЕЙСЬКОГО СВІТУ

ЛЮДИНА, ЩО ЛИШИЛАСЯ ВІРНОЮ МРІЯМ МОЛОДОСТІ

У XIX столітті археологія як наука ще не знала усталених чітких методів досліджень. Вона робила в той час лише перші, непевні кроки. Навіть видатні археологи часто не мали спеціальної підготовки й провадили розшуки на власний розсуд, не дбаючи про будь-які наукові методи; навіть більше, траплялося, що ці люди взагалі не мали освіти.

А проте вони зробили надзвичайно важливі для історії відкриття. Завдяки їм з далекого минулого, якого вже ніколи не вернути, випливли давні багаті культури, з’явилися вимерлі міста, руїни храмів і палаців, забуті твори мистецтва, відомі лише з туманних здогадок у міфах, легендах та віршах, до яких більшість істориків ставилася як до звичайних собі казочок.

Що привело цих людей на шлях археологічних розшуків? Були серед них, безумовно, звичайні пройдисвіти, що хотіли легкої поживи. Таких чекало розчарування, і коли вони й зробили якісь відкриття, то про це ніхто не знає, бо грабіжники таїлися з ними, щоб не виказати себе. Але були й мрійники з нездоланною пристрастю до відкриттів. Захоплені якоюсь великою ідеєю, вони завзято боролися за здійснення своєї, здавалося б, фантастичної мети, глухі до будь-яких глузів. І те, що вважають за наївність та недоречне захоплення, здебільшого виявилося безпомилковим інстинктом, який прямо вів їх до важливих відкриттів. Ці нібито неуки були власне видатними людьми, обдарованими живим, творчим розумом: до того ж вони відзначалися не тільки твердим, кипучим характером, але й нелюдською працьовитістю та непохитною вірою в те, що їхні наміри слушні й корисні.

Отаким дослідником був Генріх Шліман (1822–1890), один з найвидатніших археологів XIX століття, його біографія така цікава, ніби її взяли з пригодницької повісті; коли б якийсь автор вигадав те, що пережила ця людина, то його напевно звинуватили б у надмірному фантазуванні.

Батько Генріха був убогий протестантський пастор у невеликому німецькому містечку Мекленбурзі. Правда, в своїй бідності він і сам був винен, бо частенько заглядав у чарку. Та ще пастор лишився вдівцем, у нього на руках було шестеро дітей. І тому домашні умови, в яких Генріх провів дитинство, зовсім не сприяли його розвиткові.

Але старий Шліман мав одну незвичайну рису, яка підносила його над іншими: він палко любив Гомера й цю любов прищепив і малому Генріхові. Серед лементу дітвори й п’яних пісеньок пастора часто згадувались імена Агамемнона, Ахіллеса, Одіссея і Менелая[43], мов найближчих родичів.

1829 року семилітньому Генріхові подарували на різдво «Загальну історію» Жерера — чудову книгу з багатьма ілюстраціями. Хлопчик схилив кучеряву голівку, зосереджено розглядаючи малюнок: палаюча Троя, яку покидає Еней, несучи на спині свого немічного батька Анхіза[44]. Ось послухаймо, як згадує цю хвилину сам Генріх у своїй книжці «Іліон». «-Тату, — питає хлопець, — ти ж казав мені, що Трою зруйнували, зрівнявши її з землею?

— Авжеж.

— І що нічого від неї не лишилося?

— Нічогісінько…

— Але Жерер, напевне, бачив Трою, бо інакше як би він міг її намалювати?

— Це, Генріху, малюнок з уяви.

Син на хвилину замислився, а потім спитав знову:

— Тату, а чи були в Трої такі величезні мури, як тут на малюнку?

— Напевне, були.

— Тоді, — збуджено вигукнув хлопець, — вони не могли зникнути без сліду. Рештки тих мурів мають бути десь під землею. Якби мені хотілося їх відкопати! Я, тату, колись поїду туди й відкопаю!

Старий Шліман, стомлений питаннями дитини, тільки буркнув у відповідь:

— Мене б це зовсім не здивувало… А тепер сиди тихо, я трохи подрімаю».

Малий Генріх тягнувся до науки, але батько весь час пиячив, і до їхнього дому почали заглядати справжні злидні. Чотирнадцяти років хлопцеві довелося покинути школу й піти працювати; він став учнем продавця в бакалійній крамниці у містечку Фюрстгенберзі.

Генріх працював там понад п’ять років — продавав оселедці, горілку, молоко та сіль, підмітав крамницю й носив важкелезні вантажі. «Я гнув спину, — згадує Шліман, — від п’ятої години ранку до одинадцятої вечора, не маючи жодної вільної хвилини, щоб чогось навчитися».

Одного дня, коли Генріх був сам, до крамниці зайшов, п’яно похитуючись, відомий у містечку дивак, мірошник Нідергоф. Колись він був пастором,