Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

І майже всі, хто слухав мову вченого верховинця, згідливо кивали головами.

Ніби нічого нового й не відкривав канонік, але вчували йому мирославці, а з ними й Михайлик, беручи до серця болі цього чужодальнього католицького попа, і Явдоха розуміла, що для сина вперше відчиняється вікно в сумний широкий світ.

Наче гіркий полин судомив щелепи гуцулові, коли розповідав про подорож Україною…

Адже він бачив сам, як животіють люди під польською кормигою — ві Львові, в Дубні, в Корці, по всій Галицькій та Волинській землях і над його рідною Тисою. Видав на власні очі й над Дніпром, як польське й українське панство, з попуску Гордія Однокрила, глумиться з простих людей, як польська шляхта, повертаючись на свої колишні маєтності, відняті народом у визвольній війні, вже мститься українцям за перемоги Хмельницького, мститься й за угоду Переяславську з Москвою, грабуючи посполитих, руйнуючи православні церкви або віддаючи їх на ганебний відкуп орендарям-католикам, посилаючи по Вкраїні збройні загони — нищити православних попів разом із паствою, грабувати і вбивати гречкосіїв, ремісників та міщан, що не хотіли визнавати над собою католицької унії.

Знов починалась війна, і польські дипломати знову зверталися до Трансільванії, до Риму, до Іспанії, до Австрії по допомогу в боротьбі проти українського народу: «Всі хлопи — схизмати, а схизмати прагнуть Москви».

Він сам те скрізь видів, сумний гуцул, що хлопи, сірома українська, бідніше козацтво, міщани й ремісники, всі прагнуть Москви, а не Варшави, а не Риму, який за нею стояв, не осоружної унії, що вкинула під владу католицького престолу замалим не чверть усієї людності України та Білої Русі.

Романюк те все бачив і все розумів…

І казав мирославцям:

— Знов біда на наші голови. Але ж Україні під католицькою наругою не жити!

— Не жити, ні, — потвердив і єпископ.

— Не жити, — одностайно озвалась рада.

— Бо ж є Москва в сусідстві, — виснував старий гуцул, — бо ж є сила і в нас, на Вкраїні, наше людославне Запорожжя… — І Гнат Романюк замислився…

…Коли б не Запорозька Січ, усе, либонь, стоптали б турки й татари, і спили б від них гіркої не тільки Україна та Москва, а й католицькі Польща, Італія, Угорщина…

…Мусульманський розбійницький світ тримало в постійному страсі запорозьке лицарство, Січ, могутнє орлине гніздо вчорашніх кріпаків та наймитів, що на нього мусило боязко оглядатись не тільки власне українське панство, а й вельможі сусідніх держав — Польщі й Туреччини, Австрії та Венеції, і господарі волоські, і князі семиградські, і всі інші володарі, царі й королі, — гніздо звитяжців, найчесніших, найсміливіших синів простого люду України, котрі не корились ані своїм, ані чужим панам, що їх, як кажуть, і куля не брала, і шабля не рубала, що з вогню виходили мокрими, а з води сухими, — гніздо народних мужицьких лицарів, які, покинувши свої обійстя, батьків, жінок, дітей і наречених, стояли на сторожі всього християнського світу, на самому його краю, до сторони бусурманської широкими грудьми…

…Про дві поважні сили, котрі повинні християнський світ супроти бусурманського, православний — проти католицького відстояти і вберегти, про дві горді сили, про Москву й про Україну, саме й думав, на мить замислившись, сивоголовий гуцул Романюк.

І, думкам своїм відповідаючи, він сказав:

— Ось чому я поспішаю до Москви…

— Амінь! — перехрестившись, завершив владика.

А вся громада встала і вклонилась цьому сивоголовому, мудрому й доброму гостеві.

23

— Амен! — повторив гуцул по-латинському, потім звично, як і належало недавньому канонікові, перехрестився п’ятірнею, на католицький кшталт, та й стояв серед хати, похиливши голову, що на ній ще не заріс кружок ксьондзівської тонзури.

Може, бджолиний рій його думок, який щойно злетів до мирославської громади, ще жалив йому душу?

Чи гнітила якась особиста турбота?

Чи, може, бентежила його прийдуща розмова з панною Кармелою?

Чи далекий та небезпечний шлях до Москви, який чекав його попереду, вже будив тривогу й клопіт?

Втупивши очі в підлогу, Романюк бачив під ногами грубезний шар трави та зілля, квітів, рути, м’яти, рясно понатрушуваних по архієрейських покоях, як і по всіх хатах, хоромах і церквах України, як воно й годилося в переддень зелених свят, веселого празника весняного відродження землі, переддень Клечальної неділі, що прожила тисячоліття відгомоном праслов’янських ігрищ мирного народу-хлібороба.

Од запаху прив’ялої трави в гуцула сумовито й солодко стискалось серце.

Хрускотіла під ногами осока. Сумно дихав степовими пахощами сивий чебрець.

Гіркувато пахтів любисток — гіркий, як і все, що зводить на думку любощі, кохання, милування.

І полин, і татарське зілля з болота, і прихатній канупер, ясно-зелений і неповторно запашний, і все те розмаїте зілля здіймало таке п’янке струміння пахощів, аж паморочилось Романюкові в голові, бо ж і він з дитинства знав чимало всяких добрих трав і квітів.

Як водиться, стояли по кутках архієрейських покоїв, попід стінами, межи вікнами й тільки-но зрубані гілки клечання — з клена, з осичини чи з черемшини, березового чи калинового з важкими китицями білого цвіту, і він усім цим дихав, Романюк, і все те вбирав жаднющими очима.

Старий горянин радів цьому пишному святу весіннього буяння, святу, яке знавав і в себе дома, — радів, як і ми з вами, читачу, сивий ровеснику мій, раділи в дитинстві Клечальній неділі, як і наші діти раділи б їй тепер, коли б ми схотіли встановити в себе яке-небудь осібне свято весни та миру, відновивши прадавній клечальний звичай, у якому є стільки добрих пісень, що вславляють весну і кохання, звичай, у якому стільки поезії та любові: до природи рідного краю, до краси життя, до людини.

Він, правда, ні про що таке тоді й не думав, той подорожній гуцул, його тільки враз охопило прозоре почуття прекрасного, солодке заціпеніння, але він раптом схаменувся, ґречний і вихований чоловік, бо здалось, буцім він простояв тут, мовчки, непорушно, неуважно — годину, день чи й тиждень.

24

— То чого ж пак ви все-таки пориваєтесь до Москви, пане Романюче? — знову спитав Демид Купа, і йому не просто так, знічев’я скортіло розпитати гуцула ще докладніше, ні, йому доконче треба було все те з’ясувати, бо, входячи в велику й небезпечну гру державних підступів, він мусив достеменно знати все, що діється круг нього, щоб розуміти — кого можна зраджувати, кого можна продавати, кого слід берегтися, а кому, бодай на час, слід залишатись вірним. — То