Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

Підійшла Гуля, сама зайнялася багаттям. А полковник кивком голови попросив мене і Петра прямувати за ним.

Ми відійшли на край узвишшя. Присіли там утрьох просто на пісок.

Полковник мав натомлений вигляд.

— Отже, так, — сказав він. — Про дещо я домовився, але нам усе доведеться тримати під контролем...

— Що — все? Про що ви домовилися? — запитав я, вражений своєю необізнаністю. — Я ж узагалі нічого не знаю...

Полковник здивовано подивився на Петра.

— Ти що, нічого йому не пояснив?

Петро заперечливо хитнув головою.

— Даруйте, пане полковнику, але в мене язик не повернеться від імені СБУ говорити. Ліпше самі йому все поясніть!

— Еге ж, — протягнув полковник розчаровано. — Ти так і не збагнув, що мета в нас спільна — краще майбутнє України...

— Ні, це я втямив, але я потребую часу, щоб до цього звикнути.

— Ну гаразд, — полковник зітхнув, знову повернувся обличчям до мене. — Тут справа така: передусім нам слід перевезти в Україну якомога більше цього піску...

— Для чого? — здивувався я.

— Для відродження нації, — відповів полковник. — Ти сам бачив, як він діє на людей. Звісно, не кожен пісок, а саме цей пісок, просякнутий національним духом... Загалом наші вчені ще скажуть своє слово з цього приводу. Наше завдання — переправити пісок на батьківщину. А там уже вирішать, як із ним чинити далі. Я би, відверто кажучи, додавав його в пісочниці дитячих садочків: усе ж таки наше майбутнє — це діти, нові покоління, які мусять бути зовсім іншими, кращими за нас, чеснішими, поряднішими... Зрозуміло?

Я кивнув.

— Власне, тому я сьогодні і зустрічався з казахськими колегами. Вони обіцяють допомогти. Натомість нам потім доведеться допомогти і їм, але це потім. Завтра будуть готові документи спільного українсько-казахського підприємства з торгівлі будматеріалами. Потому ми можемо взятися до відправки цього піску в Україну під виглядом кар'єрного... Нам, зрозуміло, доведеться супроводжувати цей вантаж.

— Усе це солодко звучить, — втрутився Петро, — але ж хто відтак ухвалюватиме рішення щодо цього піску? СБУ? А ми зостанемось за лагом?

Полковник важко зітхнув.

— Ми матимемо час усе це обговорити. В Україні ще нічого про нашу знахідку не знають, і я гадаю, що вдасться провезти цей пісок непомітно. Потім ми його скинемо на якийсь склад і прийматимемо рішення відповідно до обставин...

Скидалося на те, що Петро залишився задоволений почутим.

— Завтра ховатимемо майора Науменка, — знову заговорив полковник. — Приїдуть казахські колеги, допоможуть. Пообіцяли на дванадцяту бути тут.

Тільки-но я хотів поставити питання, що саме визріло, як Галя покликала нас до вогню. Чай був готовий.

Потім ми сиділи, пили чай із піал. Слухали тишу. Дивилися на зірки. Звідкись із-під речей, що лежали неподалік, вибрався хамелеон Петрович і виповз до вогнища. Зупинився за півметра від вогню, потім заліз до мене на коліно і завмер, втупивши мордочку в небо.

Коли всі розійшлися спати і Гуля взяла мене за руку, теж ваблячи до нашої смугастої підстилки, я зрозумів, що занадто розбурханий. Мені не хотілося спати. Мені хотілося побути на самоті, і я сказав про це своїй дружині. Вона з розумінням кивнула, поцілувала мене й відійшла вбік.

Щось мене відштовхувало від багаття, що вже затухало. Повітря здавалося прохолоднішим, ніж зазвичай, але холодно не було. Я пройшовся по піску, вийшов на край узвишшя. Подивився в небо, що миготіло мільярдами зірок. Потім поглянув униз. Місяць дотягувався своїм блідо-жовтим світінням до низини, у якій ми розкопали мету нашої подорожі, або, якщо точніше, — мету наших окремих подорожей. Я підніс ліву руку до обличчя, понюхав. І ледве стримався, щоб не чхнути від несподіваного приливу міцного запаху кориці. Потім понюхав праву руку — те ж саме. Озирнувся на красиво підсвічені тим-таки місячним сяйвом руїни артилерійської батареї. Прокляте місце? Що виникло раніше — міф про проклятість цього місця, чи сам уплив цього місця, цього піску на людей? Розуміючи, що самому мені на це питання не відповісти, я спробував відвернути свою увагу небом, і мені це вдалося. Я нарахував п'ять супутників, що летіли у своїх справах між зірками, намертво посадженими на свої небесні місця. Скільки років вони вже літають там, виконуючи свої дивні космічні обов'язки? Я пригадав ці майже щоденні повідомлення в старих газетах: «Сьогодні на навколоземну орбіту були виведені супутники „Союз-1554“, „Союз-1555“, „Союз-1556“...» Скільки тисяч цих «Союзів» блукають зараз космосом? І чи стежить хтось на землі за їхніми досягненнями? За їхніми польотами? Чи хвилюється за них якийсь напівбожевільний науковець, котрий подумки давно всиновив їх усіх, залишених сиротами після загибелі великої космічної держави?

Я спустився з пагорба, дійшов неспішно до нашого розкопу. Зупинився зверху біля краю широкої ями, майже в центрі якої лежала мумія майора Науменка. Присів, звісивши ноги вниз, у яму. До дна не дістав — залишалося ще сантиметрів тридцять.

Одразу відчув, як у грудях наростає спокій. І серце наче уповільнило свої удари, спокійніше потекла кров у венах.

«Як гарно, затишно тут, — подумав я і навіть не здивувався, що думки мої з власної ініціативи перейшли на українську мову. — Яка ніч, а зірок так багато! Треба ж було мені аж тут опинитись? Ну що ж, якби не опинився тут, то хтозна, де б я був зараз! Може, на тому світі? А так я живий і щасливий, і жінка в мене — вродлива й розумна... Аби все добре скінчилось!..»

І так сидів я до самого світанку, міркуючи про себе і про своє життя українською мовою. А коли сонце, що підіймалося, виштовхнуло тоненький окраєць місяця з небосхилу, в мене перехопило подих від побачених барв. Усього лише двох кольорів: жовтого — піску, і блакитного — неба.

«О Боже, — подумав я. — Ось воно, як бачив його Тарас Григорович: жовте і блакитне! Ось вони — його улюблені кольори! Кольори, які він споглядав кожного ранку і які нагадували йому, напевно, про далеку домівку, про рідний край, що він його так любив і повернутись до котрого так мріяв!»