Читати книгу - "Тінь вітру"

Зграя голубів скупчилася в центрі Каталонської площі, вкривши її колихливою ковдрою з білого пір’я. Я хотів був обійти їх, але помітив, що голуби поважно розходяться, даючи мені дорогу, а не пурхають настрахано вбік. Я крокував уперед — голуби розступалися переді мною, а потім знов скупчувалися білою ковдрою. Діставшись середини площі, я почув кафедральні дзвони, які били опівнічну годину. На хвилину я зупинився, оточений океаном сріблястих крил, та подумав: щойно минув найдивовижніший день у моєму житті!

22

У вікнах книгарні досі горіло світло. Я перетнув вулицю й попрямував до вітрини. Батько, певно, засидівся допізна, розбираючи кореспонденцію, а може, й зумисне знайшов якийсь привід, щоб дочекатися мене та розпитати як слід про моє побачення з Беа. Я бачив силует людини, яка складала книжки докупи, й упізнав худий нервовий профіль Ферміна, зосередженого на роботі. Я злегка постукав по шибці кісточками пальців. Фермін звів погляд, приємно здивувався й показав мені жестом, аби я заходив через чорний хід.

— Досі працюєш, Ферміне? Уже пізно.

— Насправді я просто вбиваю час, доки надійде моя черга йти до бідолашного пана Федеріко. Я маю змінити на посту Елоя, того, що з крамниці оптики. Я все одно сплю дуже мало — дві-три години щонайбільше. Дивись, про тебе теж не скажеш, що ти багато спиш, Даніелю. Уже по опівночі. Я роблю висновок, що твоє побачення з панночкою пройшло вельми успішно.

Я знизав плечима.

— Правду кажучи, не знаю.

— Вона дала залізти собі під спідницю?

— Ні.

— Добрий знак. Ніколи не довіряй дівчатам, які відразу дозволяють себе мацати. Але ще менше довіряй тим, яким спершу потрібен священик. Добре філе — даруй за прозаїчне порівняння — має залишатися трішечки недосмаженим. Звичайно ж, якщо трапляється нагода, не будь занадто сором’язливим, хапай здобич. Але якщо шукаєш чогось серйозного, наприклад, таких стосунків, як у нас із Бернардою, пам’ятай золоте правило...

— То у вас серйозно?

— Більш ніж серйозно, Даніелю. Справа йде до вівтаря. А щодо твоєї крихітки — Беатріс, здається? — відразу помітно, що вона варта мільйона, але суть не в тому. Подумай: чи кохаєш ти її, чи вона просто хвилює твоє чоловіче єство?

— Не маю ані найменшого уявлення, — зізнався я. — Я б сказав — і те, й друге.

— Послухай, Даніелю: кохання — це наче розлад травлення. Чи нема в тебе дивного відчуття у шлунку — такого, наче ти проковтнув цеглину? Чи ти просто відчуваєш загальне збудження, таку собі лихоманку?

— Більше схоже на цеглину, — відповів я, — хоча лихоманки теж не відкидаю.

— Справи серйозні. Боже, допоможи нам! Ну ж бо, сідай. Я зроблю тобі чаю з липою.

Ми сіли до столу в задній кімнаті, де всюди книжки. Місто спало; книгарня, немов човен, гойдалася на хвилях тиші та тіней. Фермін передав мені паруючу філіжанку і якось дивно посміхнувся. Щось його, вочевидь, турбувало.

— Я можу поставити тобі особисте запитання, Даніелю?

— Звичайно ж.

— Благаю, тільки відповідай чесно, — сказав він і прочистив горло. — Як ти вважаєш, я міг би стати батьком? — Мабуть, помітивши здивований вираз мого обличчя, він швидко докинув: — Я не кажу про біологічний аспект — може, я й маю дещо рахітичний вигляд, але, на щастя, Провидіння наділило мене потенцією скаженого бика. Я говорю про інше. Чи міг би я стати хорошим батьком? Ну, ти розумієш, про що я кажу...

— Хорошим батьком?

— Так. Таким, як твій. Пан Семпере — чоловік із головою, серцем та душею. Чоловік, який уміє слухати дитину, поважати її, вести крізь життя, а не компенсувати через неї свої власні невдачі. Такого батька дитина любить не тільки за те, що він її батько. Таким батьком вона пишається. І вона хоче бути на нього схожою, коли виросте.

— Чому ти про це питаєш, Ферміне? Я гадав, ти не віриш у родинні цінності. Шлюб — це ярмо й таке інше, пам’ятаєш?

Фермін кивнув головою.

— Послухай, ці всі балачки годяться хіба що для дилетантів. Шлюб та родина — єдине, що ми маємо цінувати. Без цього все інше — лише лицемірство. Сміття та пусті слова. Якщо йдеться про справжнє кохання — те, про яке не кричать на кожному розі, те, з яким живуть усе життя...

— Ти став іншою людиною, Ферміне.

— Так. Бернарда спонукала мене стати кращим, ніж я був дотепер.

— Як це?

— Я хочу бути гідним її. Ти наразі не зрозумієш цього, бо ти ще молодий. Але згодом ти побачиш: іноді важить не те, що тобі дають, а те, чим заради тебе поступаються. Ми з Бернардою багато розмовляли. Ти ж знаєш, яка вона дбайлива. Вона цього не каже, але я гадаю, що єдина річ у житті, яка зможе зробити її щасливою на всі сто відсотків, — це материнство. А ця жінка потрібна мені. Вона для мене солодша за персики в сиропі. Задля неї я навіть готовий увійти до церкви, хоча не ходив туди тридцять два роки, та співати псалми святого Стефана чи якого там іще святого...

— Чи ти не поспішаєш, Ферміне? Ви нещодавно познайомились...

— Слухай, Даніелю, в моєму віці починаєш бачити, для чого існують ті чи інші речі та на що здатен сам. Лише задля трьох-чотирьох речей варто жити; решта — лайно. Я вже багато блазнював; досить із мене. Єдине, чого я тепер хочу, — це зробити Бернарду щасливою й одного дня померти в її обіймах. Я хочу знову стати поважним громадянином, розумієш? Не заради себе й не заради людства — особисто я не пожертвував би й мушиного плювка задля поваги цього хору мавп, який ми називаємо людством, — заради неї. Бо Бернарда вірить у всі ці речі — в радіо-опери, у священників, у святу Діву Марію тощо. Така вона вже є, і я хочу її — саме такою. Мені подобаються навіть волосинки, що ростуть на її підборідді. І я хочу стати таким, щоб вона могла пишатися мною. Щоб вона думала: мій Фермін — непересічна особистість, він нічим не гірший за Кері Ґранта, Гемінґвея та Манолете[34].

Я схрестив руки на грудях, зважуючи ситуацію.

— А з нею ти про це говорив? Про те, щоб завести дитину?

—