Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське – з Луцьким, Володимирським і Крем’янецьким судовими повітами; Брацлавське – з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом). Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участі в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством.[363]

Від самого початку XIV ст., власне – від 1309 р. русько-польсько-литовська шляхта обирала собі голову держави – великого князя. Відбувалося це на т. зв. «елекційних сеймах». Активну роль у державному, політичному житті країни відігравали і т. зв. «ординарні сейми», до виключної компетенції яких відносилися питання оголошення війни та укладання миру, організації народного ополчення тощо. Від XVI ст. до виключної компетенції сеймів належали ухвалення законів, встановлення податків, встановлення зносин з іноземними державами[364]. Шляхта взагалі, руська – зокрема, користувалася широкими політичними та економічними правами, закріпленими в Уставних земських грамотах – законодавчих текстах судово-адміністративного, публічно-правового, приватно-правового та соціально-економічного характеру. Аналіз Д. Ващука[365] зафіксував наявність різноманітних, насамперед майнових, підтвердних (тобто таких, які підтверджували минулі привілеї) та посадових привілеїв шляхти, детально прописаних як у грамотах київських та волинських, так і в Загальноземському Судебнику (1447 р.) та Судебнику Казимира (1648 р.). Дослідник також установив, що на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи Руської правди, що «багато судових справ розв’язувалося згідно норм звичаєвого права», що від другої половини XV ст. на теренах ВКЛ «набула поширення практика надання привілеїв цілим регіонам/областям». Так, наприклад, свій привілей Київська земля отримала, вірогідно, з рук великого князя Казимира Ягеллончика у другій половині 1440 р., земля Волинська – в 1452 р.[366]

Іншими словами, Велике князівство Литовське/Річ Посполита була суверенною, самостійною державою. Уже Другий Статут продемонстрував високий рівень писемної правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литовського, яка вважала, що її країна, за висловом канцлера Миколи Радзивілла Чорного, є «republica bene ordinata» («добре впорядкована держава»)».[367]

Джерелом права в ній, як це випливає з першого артикулу першого розділу Статуту, був Великий князь Литовський. Цитуємо: «О персоне нашей Государевой. Артикул 1. Вси обыватели Великого княжения Литовского сим одним правом писаным и от нас данным суждены быть…»[368]. Цитований артикул назавжди спростовує твердження сучасних фальсифікаторів про те, що Статут був «джерелом права»[369] в двоєдиній державі трьох народів. Цього не могло бути тому, що не могло бути ніколи: джерелом права у ВКЛ/РП були Великий князь Литовський, згодом – король об’єднаної держави та сеймова шляхта, які тільки й могли вносити зміни до Статуту та встановлювати закони. У цьому сенсі Литовський Статут був кодексом законів, а не джерелом права.

Русини та їх звичаєве право

Як було показано вище, одним з найголовніших приписів, які з дохристиянських часів регулювали правовідносини між русинами та між державою та її підданими, були норми так званого «звичаєвого права».

Сучасні дослідники переконливо довели, що:

– «право є складним соціальним явищем (особливим соціальним результатом), що має власну об’єктивну природу, яка не залежить від волі чи свавілля держави»;

– правові відносини можуть виникати як всупереч волі держави, так і поза нею;

– офіційні правові пам’ятники «не відображають усіх типів правової поведінки»;

– «звичаєве право є первісною формою права, що функціонує і в даний час, виявляє його універсальні властивості, ілюструючи здатність тієї чи іншої групи людей, суспільства в цілому самостійно виробляти найбільш доцільні в даних умовах норми життєдіяльності»;

– «звичаєве право не має всіх традиційних ознак права»

– «звичаєвому праву властиво бути мірилом свободи та поведінки людини»;

– звичаєве право формується на протодержавних стадіях розвитку людства;

– до XVI ст. включно на території ВКЛ «продовжували розвиватися правові традиції попередніх періодів», тобто традиції часів «Руської правди»;

– загальний розвиток правової системи на землях, окупованих Росією, «відбувався шляхом централізації і уніфікації, поступової відмови від місцевих національних особливостей»;

– «у генетичному аспекті звичаєве право збереглося також у спеціальних нормах “Місцевих законів Полтавської та Чернігівської губерній”», що містилися у «Зводі законів Російської імперії».[370]

В останньому за часом академічному дослідженні переконливо доведено:

– «побутування того чи іншого звичаю завжди пов’язане з його господарською діяльністю»;

– одна з головних рис українського інституту власності на землю – «подвірне землеволодіння»;

– «“общинне землеволодіння” не притаманне українській економічній і правовій звичаєвій культурі»;

– «українці тяжіють не до колективних, а до індивідуальних, а точніше, сімейних форм буття»;

– в уявленні народу «спільна власність» є «квазі-власністю»;

– «звичаєво-правова традиція в Україні географічно і хронологічно неоднорідна». При всій відмінності історичних доль різних «українських земель», «звичаєво-правові майнові відносини є ідентичними», що не виключає «регіональної і локальної специфіки реалізації» цих відносин;

– попри перебування більшості «українських земель» у складі Російської імперії, «тут практикувався відмінний від решти території Росії поділ селян на основні групи за майновим станом і, відповідно, за сплатою або відробітком повинностей»; «ця традиція пов’язує українську систему земельних відносин та селянської організації з європейською»;

– «Місцеві положення», прийняті в контексті реформи 1861 р., формулювали положення «цілковито мертвонароджені як для української дійсності»;

– «інститут власності на селі в означений період значною мірою базувався і регулювався звичаєм, часто всупереч закону».[371]

Русини та магдебурзьке право

З XIV ст. на значних територіях, які утворюють сучасну Україну, на дійові норми звичаєвого права «наклалися» норми так званого магдебурзького права.

Магдебурзьке право – це «феодальне міське право, яке виникло у XII—XIII ст. в німецькому місті Магдебурзі й діяло в більшості середньовічних міст Німеччини. Містам, що його отримували, надавалося самоврядування, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, пільги щодо ремесел і торгівлі та майже повне звільнення від феодальних повинностей. Воно також установлювало порядок обрання міської влади, її функції, основні норми цивільного і кримінального права, правила судочинства й оподаткування, визначало діяльність купецьких об’єднань, ремісничих цехів, порядок торгівлі тощо… Фактично це узагальнена назва комплексу правових джерел, які в різний час використовувалися в органах місцевого самоврядування і міських судах різних європейських країн».[372]

Магдебурзьке право почало впроваджуватися на руських землях в часи Казимира Великого (1333—1340), але початки його сягають кінця XIII ст. Загалом «воно було