Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

«Я не винен, дівчино…»

«Якось доберемося, до Буркута не так уже й далеко», — примирливо відказала Оленка.

Хлопець мало що не доторкався носом до її чола, його губи наближалися до її губів, він знову спробував відвести голову, щоб не бентежити дівчину, а Оленка відчула, що його подих, приправлений запахом легкого тютюну, їй приємний, і вона не хотіла, щоб незнайомець відхиляв від неї обличчя; в його сірих очах і далі тінилася винуватість, і Оленка посміхнулася до нього:

«Не робіть собі проблем, — сказала, — ні ви, ні я не винні…»

Автобус нарешті добрався до Буркута, описав коло й зупинився на узбіччі дороги — тут він простоїть до надвечір'я, і коли ті самі люди, які сюди приїхали, знову його заповнять, вернеться до Жаб'я. І так щодня…

З передніх і задніх дверей вивалювалися пасажири — спітнілі, пом'яті, злі й водночас щасливі, що їм вдалося сісти в Зеленій; автобус вичавлював із себе людську масу, яка на свободі вмить дробилася й розтікалася врізнобіч; кілька жінок з порожніми бесагами подалися плаєм, що спинався царинками й перелісками до полонини Веснярки, й правила їм за дороговказ горбата, немов племінний бугай, синя гора на далекому обрії з короною овальної руїни на вершині.

Оленка, хоч і народилася в цих краях, на Попа Івана ще не піднімалася, проте водно заманювала її хвиляста гряда Чорногори, за якою, здавалося, не існує ніякого світу; тепер, коли дівчина вдивлялася в гірське забороло, що оточило її край, запевняючи тутешній люд про безпеку, — пройняла її цікавість: а що там далі, за хребтом Чорногори? Не знала Оленка й квапилася за молодицями, щоб не збитися з дороги, й огортала її щемна втіха від сподіваного пізнання безмежної ойкумени.

Про сіроокого хлопця в сивому светрі, який захищав її від людського тлуму, спершись обома руками на спинку крісла й дихаючи їй в обличчя запашним тютюновим димом, вмить забула, пойнята красою гір, а сонце вже викочувалося із-за буркутських верхів на чисте небо й обдавало теплом спину — від цього дівчині, продряглій на ранковій прохолоді, ставало затишно й добре — де ж той прогноз старого листонош, який провіщав доконечну негоду проти Івана Купала?

Звивистий плай переніс Оленку через гору Керничку, вже вийшла дівчина на Рокиту і вдивлялася в далечінь, куди невпинно відступала горбата вершина Попа Івана, й здалося, що ніколи не дійде до неї, що гора, недосяжно віддалена, вічно стоятиме в глибокому безмежжі на тлі синяви неба; ілюзія була тривожна й водночас велична, немовби дівчині пощастило увійти в чертоги космосу, де відсутні простір і час, де існує лише метафізична краса всесвіту.

Оленка зупинилася на вершині Рокити й чманіла від чару, який досі її, горянку, ніколи не діймав: у жаб'євському котловані минула її шкільна юність, потім вона стала дитям великого міста, і враження від гірської природи з вічним шумом смерек і Черемоша стерлись у пам'яті — й аж нині, на Рокиті, збагнула несамовите диво застиглого моря в мент найвищого штормового балу — й були це її рідні Карпати.

«Господи, а я вже думав, що не наздожену вас! — почула Оленка позаду себе чоловічий голос, стрепенулася, оглянулась й побачила свого попутника з автобуса: задиханий, він уже стояв поруч з нею й договорював: — Ви, як та лань: з верха на верх, а з бору в бір…»

«А ви теж на купальські забави чимчикуєте? — спокійно спитала Оленка, наче їхня розмова, розпочата в автобусі, не переривалася. — Я ж подумала — молодий учитель добирається до Буркута з призначенням…»

«Ви, напевно, вчителька й думаєте, що весь світ сповнений людьми вашої професії», — всміхнувся хлопець.

«Ні, я журналістка, практикую в Жаб'ї: оце й виїхала за матеріалом для газети… А ви хто?»

«Фольклорист… Ну, ще, так би мовити, не зовсім, щойно — аспірант кафедри фольклористики у Львівському університеті. І теж пошукувач матеріалу — для дисертації».

«Дивно, що в університеті ми ніколи не зустрічалися… То що — разом збиратимемо: я — для газети, ви — для наукової праці?».

«А якби ми та й скооперувалися — ото б вийшло досконале дослідження!»

«Разом добре тільки кашу їсти», — засміялася Оленка.

Вони рушили далі плаєм, ішли поруч, вряди-годи торкаючись одне одного ліктями й, ніяковіючи від цих дотиків, миттю розступалися.

«…А людина — що інша, то й інший світ, — договорювала Оленка. — Хто практик, хто романтик…»

«Ми ж обоє, видно, романтики, якщо вибралися в таку подорож».

«То правда, але тільки на визначений час — на одну мить купальського вечора».

«Цієї миті може бути достатньо, щоб пізнати одне одного».

«Ви так думаєте? А я гадаю, для цього потрібен цілий вік».

«Що ми знаємо про цілий вік!.. — проказав сам до себе хлопець. — Однак нам варто познайомитись, — спохопився він. — Я Данило з Явірника».

«Тож ми сусіди! — втішилася дівчина. — Я — Оленка із Зеленої».

«Дивні діла Твої, Господи! — розвів руками Данило. — Народилися в сусідніх селах, вчимося в одному університеті, а познайомилися на Рокиті!»

Піп Іван нарешті зупинився й почав наближатися до мандрівників. Утоптаний людьми й худобою плай уперся в підніжжя гори й, не маючи сил її здолати, круто звернув убік і зник у заросляку. З-за кущів жерепу виглядали критий ґонтом дах подовгуватої будівлі й гострий шпиль колиби, з якого струменів у небо димок; за широкою смугою заросляка полонина спадала в ізвори, й з них виростала нижча гірська гряда, що бігла в незвісті поруч з Чорногорським хребтом; схили були всіяні обгородженими воринням хижами — деякі втікали з гурту аж на самі вершечки горбів, куди не вели ні дороги, ні стежки, й запитала Оленка в Данила чи в себе самої:

«Ніяк не зрозумію, скільки живу в наших краях, тих он відлюдників, які чомусь живуть окремо, ніби їм вистачає себе самих… Очевидно, все мають там для життя й рідко коли спускаються на доли. Ну а діти — хіба до школи не ходять? Таж навіть за півдня не доберешся звідти до Буркута!»

«Так водиться у нас з правіку, — відказав Данило. — Ті самітники не спілкуються з людьми, провадять натуральне