Читати книгу - "Аналітична історія України"

Про це писав колись іще, пам’ятаєте? – прудкий «слуга царю» – Пушкін, якого власна теща почесно іменувала «лєший арапской»: «Как ныне сбирается вещий Олег /отмстить неразумным хазарам. / Их села и нивы за буйный набег, / обрек он мечам и пожарам». «Буйный набег», – то, мабуть отой – за вивіркою…

До того, мав би й знати цей амбіційний співець імперства, що ті хозари були кочовиками, не було у них «сел и нив», були юрти та пасовиська, та… Такі вони всі, оті самозакохані невігласи, «слугі царю і отєчєству».

Але, як бачимо, – совєцькі пішли значно далі.

То й розберемось, – а як воно було насправді? – Чи ж дійсно Святослав одним походом завалив цілий каганат разом? Подумаємо.

Відстань від Києва до Саркелу, ближчого хозарського міста, становить десь 600 км; така сама й відстань до Дунаю, де він воював по тому. Але – різниця істотна. Шлях на Дунай пролягає здавна заселеними та контрольованими теренами, але тут… За Дніпром починаються степи Леведії, де хазяйнують, як не кипчаки, то печеніги. Отже, відправлятися туди великою армією – неможливо. З тієї причини, що не було вже таких армій, не часи Аттіли, а крім того – треба буде спочатку пробитись через половців та печенігів. Таким чином, єдиний вихід, це піти з невеликою, десь на пару тисяч, кінною дружиною, швидкою та рухливою. А з такою, можна увійти несподівано до міста, попалити, пограбувати, але закріпитись надовго, – вже неможливо. Отже, похід Святослава 965 – то був швидкий кінний рейд, за якого вдалося нагнати жаху на Ітіль та Семендр, відбитися від ясів та касогів, але… нічого неможливо було завоювати.

Отже, Святослав, хоч і поскуб Хозарський каганат, але не зруйнував його, жодною мірою; що би там не писав про це Ібн Хаукаль.

А цей останній, разом із іншими арабами, – мав усі підстави ненавидіти Хозарат і бажати йому загибелі. Чому саме так, з’ясовується в Доп. 2.

Але, як успіхи Святослава на сході були всім очевидні, та завершилися принаймні формальним поверненням Леведії під суверенітет Києва, полегшуючи наступну колоніальну експансію на схід, – на заході справи розгорталися істотно гірше.

Там експансія Києва була спрямована на Дакію, що була колись частиною Скитії, та далі – за береги Дунаю. Туди, на другий великий торгівельний шлях Європи, князь і спрямовує свою увагу. Очевидно, в немалому ступені завдяки тому, що перший – стару «Дорогу до Міклаґарду», водний шлях від Скандинавії до Чорного моря, – втримати Києву було вже не по силах. Заважали потужні степовики, кипчаки та печеніги, з якими було назавжди утрачено спільну мову. Цю згубну ворожнечу, якої не знали Скитія та Гунський каганат, – назавжди закріпить, ось-ось, візантійське християнство, невігласне та непримиренне.

Намагання відновити військовий тиск часів Аттіли на імперію, – починаються відразу по закінченні більш-менш удалого походу на Хозарський каганат. Конунг Святослав, що схилявся перед пам’яттю великого Аттіли, навіть наслідуючи його зовнішність, – був його здібним учнем, але… На здавна обжитому та населеному заході – мало було дружини; навіть і доброї, рухливої та дисциплінованої. Потрібна була армія. А її більше не було.

Відносини Святослава з ромеями варті окремого розгляду, а оскільки кампанії проти них передувала війна з болгарами, то не вадить нагадати, чим була на той час Болгарія.

Коли хан Аспарух, син Кубрата з дому Аттіли, не забажав терпіти владу Хозарату над Леведією та вивів південних булгар на терени імперії, до Мезії, – імператор ромеїв був вимушений вже через рік визнати нову державу дипломатично. Бо, за прихідцями на землі, сувереном яких він колись був, – стояв могутній колись каганат гунів, переможений у світовій війні 610–629, але – ще живий та потужний. Однак, хижа імперія ромеїв ніколи не визнавала цього в принципі, та навіть, коли потуга на півночі послабне остаточно, – все одно загарбає Болгарію; хоч тільки на час. Отже, не дивно, що перша торгівельна угода між ними укладається тільки 716.

Тим часом, болгари поширюють свої володіння на захід та на північ за ханів Крума (802–814) та Омуртага (816–841), – аж до Тиси та Дністра. Християнство приймає врешті цар (хан) Борис I (852–888): це стає 865 року. З тих часів остаточно заникають, як тенгеріанство, так і тюркська мова, що замінюється на слов’янську, – мову більшості населення (?); чи релігійну?

Найбільшого поширення Болгарія сягає за царя Сімеона I (893–927) – велика держава від Чорного моря по Адрію, обіймаючи терени сьогоднішніх Басарабії, Румунії, Югославії, Боснії, Македонії, Болгарії, та Албанії; з новими теренами, зрозуміло, входять до неї й нові народи.

Отже, це не уп’ятеро менша сучасна Болгарія, це мало не великодержава. Заснована, до того ж, на власноруч відвойованому шматі імперії, як Еспанія ґотів або держава Теодоріха в Італії; або – як встане згодом у центрі Європи держава мадярів з тої ж Леведії. Агресія проти імперії – то не агресія, то справедливість. А тому Візантія, поступово послаблюючи її де тільки можна та розкладаючи зсередини, – не надто наважується ще один на один воювати проти держави болгар. Та, почувши про успіхи Святослава проти хозарів, – відправляє до Києва посольство з багатими подарунками. І з намовою, якось допомогти воювати з болгарами.

Як змогла, допомогла переконати Святослава його мати, конунгіна Ольга; зачарована масштабами ромейської підступності не менше, ніж ромейським християнством. Бо й сама була не абиякою майстринею підступності: єдине, що розуміла. Адже, саме у лицемірному ромейському християнстві знайшла себе зрадницька та безжальна душа цієї жінки, що за своє довге життя не заплямувала себе жодним добрим вчинком.

Слід гадати, що Святослав дав себе намовити не без опору, бо не любив ромеїв, так само, як їх марне християнство.

Святослав пройшов берегом до Дунаю та зайняв болгарський Переяславець на гирлі, у Доброґеї, що було не надто дивно, бо ромеї оцінили його військо десь на 60 000. По цьому почав снувати утопійні плани перенесення столиці з Києва, тощо. Але, не натхненні його успіхами ромеї злякалися надто енергійного союзника та підмовили печенігів учинити облогу Києва. Святославові ж прийшлося терміново повернутись додому, аби захистити ту столицю, яку ще мав. Нагадаємо, що то був перший та чи не єдиний союз Києва з Візантією (як і її з печенігами).

* * *

Поховавши 969 матір та розв’язавши собі руки, розсадивши синів: Ярополка у Києві, Олега в Іскоростені, а Володимира відправивши до Новгороду, – Святослав нарешті повністю віддає себе «грецькому питанню». Він повертається 970