Читати книгу - "Якби"

Поволі, уривками я дізнався про все, що мене цікавило. І реальність співпала з моїм уявленням, тільки вона була ще прекраснішою і більш трагічною. Про все це ви можете дізнатися й самі, якщо захочете…

Дивним було те, що, мандруючи країною, я ступав його слідами, але потрапляв у них на два-три кроки пізніше.

Якби не ці два-три дні розбіжності в часі, я б міг познайомитись із ним, бути поруч і, можливо, чимось допомогти. Принаймні показати, що він не сам…

…Протягом всіх тих років я чув до себе запитання: «Де ти?» Так запитували випадкові супутниці, котрі траплялись на моєму шляху, і нечисельні друзі. Майже таке запитання чув від свого різношерстого начальства на безлічі виробництв, де працював. Так питали сусіди, управдоми, робітниці ЖЕКів, кондуктори, міліціонери, продавщиці, клерки, вахтерки, діти. Навіть моя канарка — Царство їй Небесне! — часом дивилася на мене своїми оченятами з тим же німим запитанням: «Де ти, де ти, де ти?»

Увесь світ ніби зговорився питати мене про те саме, докоряючи відсутністю в активному суспільному і особистому житті. А я не міг пояснити, що, попри всі проминулі роки, я все ще лежу ТАМ — поруч зі своєю коханою. Я і досі лежав би на тій дорозі, якби…

…Він знову надовго замовк. І я більше ні про що не могла питати — лише терпляче чекала. Принишкла, мов археолог, який, розкопуючи Давню Трою чи шукаючи золото інків, нарешті наштовхнувся на елемент безцінної знахідки — і боїться копати далі, аби не зіпсувати її. І цією знахідкою була я сама…

Він поглянув на мене, помітив моє хвилювання і вперше посміхнувся, продовжуючи розповідь.

— …якби не зустрів цю дівчинку — тут, тепер. Живу, веселу, здорову, з тими ж синіми очима і розпатланими косами. Такою, якою я побачив її уперше в свої шістнадцять на березі ставка. Вона сиділа на лаві у сусідньому дворі останньою в довгому ряду своїх ровесниць і лузала насіння. Я одразу упізнав її, адже подібність була вражаючою!

З того часу я почав навідуватися в той двір, сідав на лаву і спостерігав за нею. Це може здатися старечим маразмом, блюзнірством чи божевіллям, але вона дійсно була схожа на Марію.

У мене лишилася стара світлина, яку я знайшов у її хаті на хуторі вже після того, як вона спорожніла, і це був кращий доказ того, що я не помиляюсь. Вона зійшла до мене з тієї світлини, ніби заспокоюючи наприкінці життя.

Потім трапилось те, що остаточно переконало мене в тому, що безкінечність існує.

Якось дівчинка сама підійшла до мене і запитала:

— Вам погано?

І голос, і манера заглядати в самі очі, і коси, недбало перекинуті на спину, а головне — те саме запитання, повернули мене до того далекого дня біля ставка, до моїх шістнадцяти…

Власне, в дитячому запитанні не було нічого дивного. Я стара людина, а старим людям часто буває погано.

І все ж таки запитання пролунало саме так.

І я відповів так само, як тоді, адже ніколи не забував ту розмову:

— Так, мені погано…

— Чому?

Тепер я знав надто багато різних відповідей.

Але знову розгубився, обираючи якусь більш-менш зрозумілу для дівчинки дев’яти-десяти років.

А потім вирішив сказати те саме, що промовив тоді:

— Тому що мені тісно…

Вона простягнула руку, поклала її мені на груди — зліва, на серце — і просто запитала:

— Тут?…

Звісно, у старих людей завжди тісно на серці.

Певно, вона знала і про це.

Але в її жесті я почув: «Тісно тут — чи в світі?»

А потім сказала, що їй так само тісно, тому вона хоче знати, що є за межами її двору, вулиці і там, «де закінчується ріка».

…Тепер у мене є втіха — спостерігати за нею і оберігати її. Коли вона втікає з дому на той кінець міста чи стрибає з турніка донизу головою, коли виходить з дому розпатлана чи голодна — у мене стискається серце.

Я не знаю, скільки мені відпущено оберігати її. І тому хотів би навчити того, що вмів сам: не боятися жити! А якщо буде надто тяжко — навчитися жити «не тут»! А це означає — мріяти, вірити і… любити.

Він зітхнув і додав з лукавою посмішкою:

— Прошу пробачити мене за сентиментальність. Це все, що я хотів вам сказати. Адже, гадаю, ви хотіли більше дізнатися про мене, ніж про неї, чи не так?…

Частина друга

11 червня

Я лежу у себе вдома.

З діагнозом «Зовсім здуріла». Його поставив Мирослав, щойно я переступила поріг квартири.

Цікаво, який би діагноз він дав собі, якби зробив такий стрибок, як я: від того гастроному, де він, дев’ятнадцятирічний, стояв у черзі за кавою, — до сьогодні, коли побачив на порозі ту саму «невідому» жінку, що вчила його зубрити тези давно померлого «генсека»!

А це ж для мене було просто «вчора»!!!

Побачивши Мирося таким, яким він був нині, я дійсно зареготала, як ненормальна, і кинулася до ванної, на ходу здираючи з себе брудні речі. Кілька разів він гукав до мене, чи все в порядку, погрожував негайно викликати Томочку (певно, для підтвердження свого діагнозу) і питав, що зі мною роблять в тому профілакторії — чи не застосовують електричний струм в голову?

Тепер, після ванної, я лежу в нашому поки що спільному ліжку, втупивши погляд в стелю. Заснути не можу. Просто лежу і дивлюсь, як по стелі повзуть тіні і скачуть кольорові коники. І думаю, думаю…

Ні, не про свої проблеми — до них я повернусь вчасно. На це у мене є в запасі майже два дні. Два дні до вистави, яку я пропустила багато років тому. І два дні на те, щоб тут зіграти свою найважливішу роль.

Я думала про інше.

Про те, як швидко у людей відбирає пам’ять.

Або — як швидко людина забуває погане.

В принципі і те, й інше — те саме.

Пам’ятаємо лише хороше. Ковбасу за «рупь двадцять», молоко в скляних пляшках за «двадцять дві», звісно, копійки… Суцільний спокій, зупинка посеред історії під назвою «застій».

Лише дві події коливалися на поверхні того спекотного літа — Олімпіада