Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Ульріх уже зібрав речі, щоб їхати у спальному вагоні потяга, який проходив через те місто пізно вночі, й вони з Аґатою востаннє разом вечеряли; доти вони вже домовилися, що Аґата невдовзі приїде до нього, тож ця розлука триватиме, як обоє прикинули трохи навмання, тиждень-два, не довше.

За столом Аґата сказала:

 — Але спершу ми маємо дещо залагодити!

 — Що? — спитав Ульріх.

 — Доведеться змінити заповіт.

Ульріх пригадав, що поглянув тоді на сестру без подиву: попри все, про що вони вже перебалакали, він чекав, що наступної миті почує який-небудь жарт. Однак Аґата з уже добре знайомою йому складочкою задуми над переніссям не підводила очей від тарілки. Нарешті неквапно промовила:

 — Нехай у нього зостанеться від мене не більше, ніж зостається від спаленої пушинки!…

Останні дні в ній тривала, мабуть, якась напружена робота. Ульріх хотів був відповісти, що не дозволить собі й подумати про те, як нашкодити Гаґауеру, і не хоче навіть повертатися до такої розмови. Але тієї миті саме ввійшов із стравами старий слуга, який служив у батька вдома й на роботі, й висловлюватися вони могли вже тільки завуальовано, натяками.

 — Тітка Мальвіна… — сказала Аґата й усміхнулася до брата. — Чи ти пригадуєш тітку Мальвіну? Вона відписала всю свою маєтність нашій кузині. Справа то була вирішена, і про це знали всі! А ось у спадщині батька й матері частка кузини була обмежена обов’язковою пайкою на користь її брата, щоб жодному з дітей, яких батько любив однаково ніжно, не дісталося більше, ніж другому. Гадаю, ти про це не забув? Річну ренту, яку одержувала, вийшовши заміж, Аґата. Александра, твоя кузина, — виправилася, засміявшись, вона, — досі виплачували з урахуванням тієї обов’язкової пайки; це було придумано дуже складно, щоб тітка Мальвіна не квапилася помирати.

 — Я тебе не розумію, — буркнув Ульріх.

 — Та що ж тут не розуміти! Тітка Мальвіна вже померла, але ще до смерти вона втратила всі свої статки; їй навіть треба було допомагати. Якщо тепер тато з якої-небудь причини забув скасувати зміни у своєму заповіті, то Александрі взагалі нічого не дістанеться, навіть якщо її шлюбний контракт і визначає майнову спільність подружжя!

 — Я про це не знав, думаю, тут багато що непевно! — мимоволі відказав Ульріх. — А крім того, мають бути ж які-небудь ґарантії з боку батька. Адже не міг він усе це зробити, не погодивши попередньо із зятем!

Атож, Ульріх добре пригадував, що відповів саме так, бо просто не міг мовчати, бачачи, як небезпечно сестра помиляється. І ту усмішку, з якою потім вона глянула на нього, він немовби бачив перед собою ще й тепер. «Отакий він! — здавалося, подумала Аґата. — Досить лише подати йому яку-небудь справу так, ніби це не плоть і кров, а щось досить загальне, і його вже можна водити за ніс!» А потім вона коротко спитала:

 — А чи оформили вони такі домовленості в письмовому вигляді? — І сама ж таки й відповіла: — Я про це ніколи нічого не чула; хто-хто, а я про це, власне, мала б знати! Тато ж бо в усьому був дивак.

Цієї хвилини слуга саме накладав Ульріхові їжу, і Аґата, скориставшись тим, що брат не мав змоги нічого сказати, додала:

 — Усні домовленості завжди можна заперечити. Та якщо після того, як тітка Мальвіна зубожіла, до заповіту ще раз внесли зміни, то все свідчить про те, що цей другий варіант утрачено!

І Ульріх, знову спокусившись поправити Аґату, відповів:

 — Однаково лишається ще не така вже й маленька обов’язкова частка; а рідних дітей позбавляти її все ж таки не можна!

 — Я ж бо тобі вже казала: її сплатили ще за його життя! Адже Александра взагалі була заміжжю двічі!

На хвилину вони лишилися самі, й Аґата хутко додала:

 — Я уважно проглянула те місце. Досить лише замінити кілька слів, і тоді все матиме такий вигляд, ніби обов’язкову частку мені вже давно сплатили. Хто тепер про це що-небудь знає? Коли тітка все втратила й тато знов лишив нам однакові пайки, це зазначили в додатку, який можна знищити; а крім того, я ж бо могла від своєї пайки й відмовитись і з якихось там причин передати її тобі!

Ульріх спантеличено звів погляд на сестру, втративши нагоду відповісти на її вигадку так, як мав би відповісти. А коли нарешті зібрався був це зробити, їх у кімнаті знову вже виявилося троє, і він мусив говорити манівцями.

 — Про таке, — нерішуче почав він, — не треба, далебі, навіть думати!

 — Це ж чому не треба?! — заперечила Аґата.

Такі запитання дуже прості, коли їх не ставлять; та коли вже вони пролунають, то обертаються на страшну змію, яка доти лежала, згорнувшись у безневинний клубок. Ульріх пригадав, що у відповідь тоді сказав:

 — Навіть Ніцше радить «вільному розуму» задля внутрішньої свободи рахуватися з певними зовнішніми правилами!

Він промовив це з усмішкою, водночас відчуваючи, що ховатися за чужими словами — все ж таки легкодухість.

 — Це — безвольний принцип! — коротко відрубала Аґата. — За таким принципом я виходила заміж!

І Ульріх подумав: «Так, це принцип справді безвольний». Схоже, люди, які готові відповідати на певні запитання чимось новим, здатним привести до корінних перетворень, натомість з усім іншим укладають компроміс і так уживаються з будь-якою мораллю, тим більше що така поведінка, покликана зберегти незмінними всі передумови, крім тієї однієї, яку вони й прагнуть змінити, цілком і повністю відповідає творчій економії мислення, добре їм знайомій. Ульріхові цей спосіб також завжди здавався радше суворим, ніж недбалим, але тоді, коли вони із сестрою про це розмовляли, він відчув, що це стосується і його; він уже не міг терпіти нерішучості, яку колись любив, і йому здалося, що саме Аґаті судилося його до цього довести. І коли він усе ж таки дорікнув їй, пославшися ще й на «правило вільних розумів», вона засміялась і спитала, чи він не завважив, що тієї миті, коли він намагається вивести загальні правила, його місце заступає інша людина.

 — І хоч ти, певна річ, цілком справедливо ним захоплюєшся, тобі до нього, по суті, геть байдужісінько! — рішуче заявила Аґата.

Вона пустотливо