Читати книгу - "Ключ від Королівства"

Очі принцеси звузилися.

— Не покину, навіть якщо він буде хворим, однооким, калікою…

— А якщо він не буде королем?

— А чому ти питаєш? Ти що, думаєш — я з розрахунку? Так? Я що, давала тобі привід так думати?

На віях у неї вже блищали сльози.

— Ну гаразд, — сказала я примирливо. — Нічого страшного… Не кінець же світу. В крайньому разі підемо далі…

Ельвіра впустила ложку в казан, закрила обличчя руками й розплакалася.

Розділ двадцять четвертий

Коронація

— Ліно? Ліно?

Історія повторювалася. Принц знову будив мене серед ночі й знову переривав солодкий сон, тільки цього разу мені снилася не мама, а наше Королівство на привалі. Я сиджу біля вогню, навпроти — Оберон, праворуч — Гарольд…

— Ліно, пробач, я тебе розбудив…

Місяць перемістився на середину неба, з жовтого став білим, як ліхтар перед нашим під’їздом.

— Що трапилося?

— Нічого… У мене ідея. Послухай… Давай скористаємося твоїм авторитетом.

— Тобто?

— Ось поглянь. Ми прийшли до них, по суті, голі-босі, обідрані, все майно в одному заплічному мішку. Ні почту, як у Оберона, ні слуг, ні варти. Звичайно, у них є підстави нам не вірити… Але у нас є доказ наших прав — це ти, маг дороги.

— І що?

-Завтра ми вийдемо їм назустріч. І… ти можеш підняти бурю? Невеликий такий штормик?

— Навіщо?

— Бо ти — наша могутність. У тебе вони повірять. Я бачив, як косували на твій посох… Якщо не можеш бурю — просто пошли блискавку в небо. Один раз. Не треба нікого залякувати, підпалювати і таке інше…

— Розумний який, — пробурмотіла я собі під ніс.

— Ну що ти кривишся? Головне — утвердитися, а потім закони Королівства зроблять усе за нас. Хай тільки нас визнають. Хай визнають, а там і повірять, і полюблять… Ну?

— А якщо я скажу «ні»?

Принц молитовно склав долоні:

— Якщо ти скажеш «ні», твої шанси потрапити додому різко зменшаться.

— Тобі не королем бути, — сказала я крізь зуби. — Тобі єзуїтом бути…

На щастя, він не знав, хто такі єзуїти.

* * *

Рано-вранці натовп місцевих жителів висипав за ворота, щоб повідомити рішення громади. Наперед вийшов приземкуватий лисий чоловік із геть вигорілими бровами та віями й повідомив:

— Панове, ми тут порадилися і, отже, не приймемо вас. Харчів на дорогу дамо, води, якщо треба, хорошу дорогу покажемо… А Королівство будувати — вибачайте. Не дозріли ми. Не готові.

Не дивлячись на принца, я гепнула посохом об пісок. З набалдашника вилетів стовп вогню, шугонув майже до неба і опав, розсипався іскрами. Натовп відринув назад. Хтось закричав — когось придавили.

— Ми теж порадилися, — м’яко сказав принц. — 3 панною, е-е-е… з нашим магом дороги. Наш маг вважає, що відступати від стародавніх законів королеуспадковування не тільки нерозумно, а й певною мірою злочинно. Пахне зрадою.

«Хто б говорив про зраду», — гірко подумала я й викинула з палиці ще один вогненний стовп.

Натовп порідшав. Ті, хто стояв позаду, розбігалися.

— И-и-и, — розгублено протягнув безбровий, дивлячись на мене з відвертим страхом. — Коли так… Коли ви так повертаєте, то… А іскри ж, іскри! Човни нам не спаліть!

Я опустила посох.

На місці, де хвилину тому був натовп, стояв тепер наш безбровий співрозмовник та ще дві-три жінки, цікаві, безстрашні, вперлися кулаками в тугі круглі стегна.

Біля їхніх ніг вітер грався довгим, брудним пташиним пір’ям.

* * *

Приміщення, де нас оселили, навіть за великого бажання не можна було назвати резиденцією. Клуня клунею: стіни покосилися, зі щілин дме, дах дірявий. Добре, що погода стояла суха, тепла й сонячна.

Поки що.

Лисий безбровий чоловік, що говорив від імені своїх односельців, був місцевим старостою на ім’я Голяк. Він довго вибачався, що не знайшлося для нас палацу: людей багато, плодяться, розумієте, діти роти роззявляють — дай. Робочі руки всі зайняті — у морі, розумієте, косяки уздовж берега ходять, а коли вони підуть, тоді інша справа, тоді складемо вам хоч якийсь палац, а поки тут поживіть — будинок добротний…

«Будинок» стогнав під подувами вітру й погрожував ось-ось завалитися. Матраци, набиті сухими водоростями, нам поклали просто на долівку. На обід принесли ту ж юшку, той же окраєць хліба і як делікатес трохи салату з морської капусти.

— Нічого, — бадьоро сказав принц, коли за старостою Голяком зачинилися двері. — Головне — вони нас визнали. Сьогодні ввечері — коронація і весілля.

— І хто вас вінчатиме? — меланхолійно поцікавилася я.

— Як це?

— Ну, хто запитає: чи згодна ти, Ельвіро, взяти за чоловіка Олександра? Чи згоден ти, Олександре, взяти за дружину Ельвіру? Хто скаже: оголошую вас чоловіком і дружиною?

Принц і принцеса перезирнулися.

— А в тебе добре виходить, — лукаво усміхнулася Ельвіра. — Звичайно, це будеш ти.

— Я?! Та ви що, я вам загс, чи що? Шлюбна контора?

— Ти — маг дороги. А тому в тебе є право вінчати, — твердо сказав принц.

Я розгубилася. За час мандрів стало ясно, що маг дороги насправді може багато що, багато на що має право. Але одружувати? Про таке Оберон мені не говорив…

Може, тому, що не виникало потреби?

Це ж прикольно. Ото б розповісти дівчаткам у класі…

Я пригадала свій клас, Ритку Рєпіну, з якою сиділа за однією партою, нашу класну… Навіть біологічку пригадала майже з любов’ю. Та жарти жартами, а якщо і шлюб, і коронація відбудуться — я побачу їх усіх дуже скоро!

— Ну гаразд, — сказала я, здаючись. — А де ми візьмемо корони?

* * *

Ельвіра цілісінький день майструвала корони із соснових шишок. Вийшло гарно, навіть якось благородно — можна було повірити, що корони справжні. Хоча я, чесно кажучи, все не могла позбутися відчуття, що ми готуємо для рибалок театралізований спектакль.

Увечері біля величезного багаття на березі зібралися всі мешканці селища. Просто ковзнувши поглядом по нареченому і нареченій, люди роздивлялися мене. Я віддзеркалювалася в їхніх очах — страшна, небезпечна, з чарівним посохом у руках. Мене сахалися, куди б я не пішла, навколо утворювалося вільне місце.

Староста Голяк і не думав виходити вперед і звертатися до селян. Принц і принцеса теж чогось чекали. Селяни шепотілися, переглядалися, хтось хіхікав. Багаття прогорало.

— Ліно! Ну давай…

— Що «давай»?

— Оголошуй, що зараз буде весілля і коронація!

Я вийшла на середину площі, відчуваючи себе масовиком-витівником. Колись мені випало бути Снігуронькою і вести новорічний ранок із першокласниками, але там я не була така самотня. Там були ще принаймні Дід Мороз і баяніст…

Грюкнувши посохом об землю, я викинула в темне небо сніп