Читати книгу - "Піца Гімалаї"

— Ну або білого коня. Згодиться для роботи — мішки з рисом і цукром на гору тягати.

— Це точно. Я в наступному житті мулом перероджуся. — Редька зітхнула й завдала собі на спину наплічник. — Ходімо?

Смаглява дівчинка з правильними рисами й гнучким тілом, вбрана в груботканий, косо зшитий одяг зеленавого кольору, стискала брудними пальцями срібно-костяне намисто в себе на шиї й мовчки дивилась, як двоє шім-шім мандрівників повільно меншають на дорозі, по якій, скільки вона себе пам’ятала, приходив і відходив інший світ з її села над урвищем.

33

Деколи вершини були такими яскравими на сонці, що майже зливались зі сліпучим небом. А з іншого боку щербатозубі скелі наче стали чиїмось погребальним вогнищем — стільки густого хмарного диму над ними без поспіху розверталося. Худі високі сосни чорніли на тлі льодовика, і вітру для них наче й не існувало. Про нього можна було здогадатися хіба по дрібному тріпотінню молільних прапорців. І по шмарках, що текли з носа з постійністю гуцульської жіночки, що ходить до церкви класти свічку, ’би погано було сусідам, лишаючи під носом докучливі ранки.

Одна гора, з двома шпичаками — одним рівним, іншим геть кривим — виділялась із-поміж усіх ще більш виключною білизною. Ця білизна подекуди вже й не вміщалась у геометрію гори й розповзалась по довколишньому небу. Сіруватий льодовик на тілі гори розпластався зморшкуватою під-шапкою гриба, скидаючись чи то на мозок, чи на злегка розтягнуті нутрощі акордеона, що його тут хтось спересердя покинув, не змігши зіграти веселої мелодії на весіллі коханої з іншим.

— Н-да, ага. Порвали два баяна… — промимрила до себе Редька.

— Що-що?

— Та нічо. Якісь сентиментальні асоціації в голову лізуть. То похорони, то весілля. Старію, видно. Бачив, яка гора біла?

— Ага. Біла Гора.

— Ну. Знаєш, як вона називається?

— Та ж кажу — Біла Гора. Ґан-Рі.

— Висока, як ти думаєш?

— Ну, тисяч під вісім потягне. Треба уточнити десь. Я всіх вершин не пам’ятаю. Але ґан-рями — сніговими піками — тут загалом всі найвищі вершини кличуть. Всі дванадцять.

— Ґан-Рі… — повторила Редька.

На очах їй від яскравого сонця виступили сльози. Заплющивши повіки, вона ще деякий час бачила силует цієї Білої Гори — тільки вже чорним, на тлі червонявого сяйва.

— Цікаво, як на неї лізти і чи хтось ліз.

— Думаю, ліз, — знизав плечима Дордже. — На Канченджунгу точно ніхто не ліз — там місцеві лягають кістьми, не пускають на священні гори. Але щось таки в тому є — що людей так пре туди пнутися, і що стільки людей гине.

— І все одно пнеться. Оно як на К-2. Гора ж убивця.

— Кожна гора може стати убивцею. Будь-який горбик. Видно, все залежить, із якою метою ти на неї дерешся і як сильно чіпляєшся за це життя.

— Тю. Думаєш, туди суїцидники ломляться?

— Ні, — засміявся Дордже, — суїцидникам дешевше в аптеку сходити за снодійним чи з багатоповерхівки стрибнути.

— Ну, це банально.

— Та все банально, якщо розібратися. Більшість речей уже хтось колись робив.

— Щось ти сьодні життєрадісний аж через край.

— Я? Звичайний.

— Гм.

Редька крутнулась довкола своєї осі — вершини, скелі й хмари затанцювали як у калейдоскопі.

— А все-таки я про неї все узнаю колись. Про цю Білу Гору-Вбивцю. Вилізу оно на той її шпиндик і крикну, що Дордже — придурок, і що не все банально.

— Ну-ну. Давай кричи. Тільки там кисню відсотків тридцять лишиться в повітрі. Ліпше крик уже потім накладеш, вдома. Якщо спустишся, звісно.

— Та вже як піднімусь, то спущусь, не переживай! — задиралася Редька.

— Ну, — Дордже загасив недопалок, — трупи на Евересті тобі би заперечили. Але навіщо руйнувати святі дитячі мрії.

— Пішов ти. Дорослий цинік.

— Да, ти права, до речі. Пішли. Я би вже й поїв чогось.

34

Гори вливалися в Редьку непомітно і тихо, але постійно й невтомно, як потік, що, то пересихаючи, ледь повзе, то, сповнюючись весняними водами, зриває все на своєму шляху.

Жадно поїдаючи очима довколишні верховини, Редька деколи забувала подивитися собі під ноги. Ковзалась через раз на брудному льоду, а нерідко, ступивши на підлий камінець, цілувала дупою землю.

— Срака-дошка! — сварилася Редька. — Хоча ні. Була би дошкою, було б болячіше. Так хоч якась амортизація. І рюкзак стає в пригоді. От дійду колись кудась, скину його назавжди і святкуватиму той день як релігійне свято.

А втім, чи то від втоми, чи вже від багатоденної звички вона собі йшла і йшла скоріш на автоматі, ніж наслідуючи спосіб медитації у кроках. Не пощастило їй познайомитись із лаоським монахом, із котрим Дордже навіть мансарду ділив певний час, коли монах-теравадист мав якусь особливу програму в його університеті. Шкода, бо розказав би їй не тільки про медитацію в польових та домашніх умовах, а ще й про рецепт приготування котятини, котрим так пишалась його тітка в селі на Меконгу.

Як би там не було, а Редька й думати забула про першочергову, як їй раніше здавалося, меркантильну й логічну причину їх дикої подорожі.

— Ну і чого воно так, — риторично цікавилась вона, сідаючи перепочити на покинуті кимсь при дорозі мішки, — що навіть коли лягати з відчищеними нігтями, все одно прокидаєшся з «російським манікюром»? Що там — мікробам готель ол-інклюзів, і з приходом ночі вони всі туди, типу, «чік-чірік, я в домікє?»

— А чого «чік-чірік»? — Дордже, коли чогось не розумів, завжди дуже серйозно перепитував.

— Не знаю, — чесно відповіла Редька.

По дорозі вниз, їм назустріч, спускався щасливий чийсь носій — нести йому було незвично мало, лише невеличкий наплічник спортивного вигляду.

— Халявщик, — буркнула захекана Редька.

Метрів на сто вище по дорозі сиділа маленька бабуся зі значно серйознішим наплічником. І, якби не її дорогі професійні трекінгові черевики, бабусю з її щасливою посмішкою, чорним густим волоссям і спокійними щілинками-очима можна було би вважати за місцеву.

— Оце я в старості, — сказала чогось Редька.

Бабуся привіталася з ними, кивнувши розлогим смугастим капелюхом.

Як увечері їм розказали коло пічки господарі наступної ночівлі, тій бабусі було сімдесят сім років. І вона вже сюди приїздила тридцять разів за останні сорок років. І два рази пробувала піднятися на розташований