Читати книгу - "Орден Жовтого Дятла"

добре служить на обід, на вечерю і навіть на сніданок. А ось португальський, французький, англійський і різні інші язики служать, щоб розмовляти. Хоча тітонька Настасія по-англійському вміє кепсько. Вона знає тільки «олл райт», що в Нью-Йорку означає «дуже добре», та у тіточки Настасії замість «олл райт» виходить «досить брехати, сеньйоро». Я сама чула, що вона казала донні Бенті так: «Досить брехати, сеньйоро. Ну де ж там дуже добре, коли люди кажуть, що в тому Нью-Йорку сама поліція, свистить-гуде, і лепортьори у всіх беруть нінформацію; всіх знімають моментально? А ще будинки називаються «хмарочоси», бо хмари чешуть, і поїзди плазують під землею, немов черв’яки якісь! Справа рук дияволових, сеньйоро, ви вже мені повірте!» Так і сказала.

Наступний урок був про квіти.

— Квітка, — пояснювала Емілія, — це яскравий і запашний сон, який рослини своїми коріннями витягують з темряви землі і розкривають у повітрі.

Коник мовчав, може, через те, що був схвильований високомовним стилем Емілії, а може, через те, що не вмів говорити».

Розділ третій

Між графом і Емілією відбувається розмова. Наполеглива лялька і покірливий Маїс

Граф саме дійшов до того місця записок, на якому закінчується попередній розділ, коли Емілія впурхнула в комірчинку.

— Ну, як йде робота, Маїсе? — поцікавилася вона. — Написали що-небудь? (Останнім часом у Емілії з’явилася звичка називати графа де Кукурудзо запанібрата — «Маїс»).

— Та вже чимало, Еміліє… Я описав, як ви давали уроки безхвостому коникові.

— І ви розповіли, як я розумно пояснювала, і всі мої думки виклали, так?

— Все як є.

— Тоді прочитайте вголос.

Граф прочитав написане. Емілії сподобалося.

— Ну, я бачу, мої записки йдуть швидко, — сказала вона. — Дуже добре! Я хочу довести всім, що я все вмію: гратися, полювати, писати записки…

— Ах, ви вмієте писати записки? — ущипливо промовив граф. — Значить, писати записки чужою рукою і чужою головою — це значить вміти писати записки?

— А що ви думаєте, графе? Хіба мало є на світі людей, які роблять справи чужими руками і одержують гроші за чужу роботу, а славу — за чужі ідеї? І ще називають це «вміти влаштовуватися»… А я ж тільки хочу, щоб мої записки були якнайкращі.

Граф зітхнув:

— Та це ж недобре, Еміліє… А якщо я відмовлюсь і кину ваші записки, що ви тоді робитимете?

Емілія зареготала:

— Дурненький! Гадаєте, розгублюся? Я попрошу Киндима, це дуже грамотний носоріг, він мені і закінчить книгу. Він мене дуже слухається, не так, як дехто… Отож краще працюйте далі і, головне, пишіть правду.

Бідний граф знову зітхнув.

— Так про що ж тепер писати? — запитав він. — Хоч тему підкажіть!

— А ви опишіть, як ми познайомилися з Пірцем, як він раптом зник, коли ми повернулися з Країни Байок, і як ми йому надіслали листа, пам’ятаєте? Педріньйо написав листа і послав Рабіко наздоганяти Пірце. В листі говорилося: «Друже Пірце! Напиши, коли ти знову приїдеш? І куди повезеш? І взагалі ми тут усі маємо сумнів, як тебе звуть по-справжньому? Напиши. Тільки не бреши. Напиши серйозно. Твій друг Педріньйо». Того листа Педріньйо написав похапцем на папері, в який раніше було загорнуто бутерброди з шинкою. Я це добре пам ятаю, бо я сама підібрала цей папір із землі і дала Педріньйо, щоб він написав листа. Педріньйо написав, склав листа дуже акуратно і сказав Рабіко: «Біжи швидше за ним, віддай і підожди відповідь».

Нараз граф урвав Емілію.

— Пам’ятаю, пам’ятаю, все було саме так. Далі я розповім сам. Рабіко побіг, та скоро зупинився і сховався за мурашником. Лист смачно пахнув… Ну, одне слово, запах шинки запаморочив Рабіко голову, і він з’їв лист разом з усіма запитаннями, навіть не догадавшись спочатку прочитати, щоб хоча знати зміст і передати словами. І за півгодини…

Емілія заткнула графові рот:

— Я сама, я сама! Через півгодини Рабіко повернувся, прикидаючись, ніби страшенно втомився, із злодійкуватим таким виразом, який у нього завжди буває, коли він устругне якусь штуку.

«Готово! — сказав він Педріньйо. — Я віддав листа».

«А відповідь?» — запитав Педріньйо.

Рабіко зніяковів і почав запинатися.

«Відповідь? — перепитав він. — Відповідь… відповідь так-ка… що він дя-ку-є за твій прощ-щ-щальний при-віт-т-т і каже, що коли повернеться додому, то зраз-зу-зу ж-ж… зраз-з-зу ж-ж…»

Педріньйо скипів:

«Прощальний привіт? Я йому написав прощальний привіт?! Я в цьому листі тільки запитував, як його по-справжньому звуть і…»

«Ах, ну звичайно! — вигукнув Рабіко. — Просто не знаю, де моя голова! Атож. Коли я віддав Пірцеві лист, він його прочитав, подумав хвилинку і… і… і… сказав таке: «Скажіть сеньйорові Педріньйо, що… що, може, так, а може, ні». От як…»

«Що ж це за відповідь! — вигукнув Педріньйо і образився. — Пірце мене за ніс водить!»

Та я, тобто Емілія, яка, ви самі знаєте, не дурна, зразу запідозріла, що тут щось не те. Підійшла ближче до Рабіко, непомітно потягнула носом і відчула, що пахне з’їденим листом, тобто шинкою.

«Ти зжер листа, Рабіко! — закричала я. — Від тебе і зараз листом тхне!»

«Я не жер, Еміліє! Слово честі, не жер!..» — поклявся присягопорушник.

«Зжер! Зжер! Зжер!..»

Ви саме цієї миті увійшли, графе, пам’ятаєте? І я сказала:

«Графе, ви вчений шпиг. Шерлока Холмса читали, розслідуйте цю справу. Прикладіть вашу науку до рильця Рабіко і дайте відповідь, з’їв він чи не з’їв лист, написаний на папері від бутербродів з шинкою».

Ви, графе, пішли шукати збільшувальне скло і дослідили всі щетинки на морді Рабіко. І сказали:

«Видно сліди листа».

Рабіко почав боронитися:

«Природно, адже ж я ніс листа в роті…»

Ви, графе, досліджували далі, оглядали зуби і виявили, що між ними застряли сліди злочину. І крикнули:

«Видно в зубах даної чотириногої тварини шматочки жованого паперу!»

Адже так було, графе, га?

Тут вже Педріньйо не схотів слухати далі і дав маркізові такого стусана, що той відлетів метрів на п’ять, вимовляючи: «Хро, хро, хро-о-о!» — та й утік.

Ось опишіть цей випадок, графе. А потім можете розказати про Киндима, який…

— Бу-у-у-у-у!.. — розітнувся у вікні могутній бас, що перервав настанови Емілії.

Граф обернувся. Це був сам Киндим: про вовка про-мовка, а вовк тут. Носоріг просунув ніс і ріг у вікно. Емілія хутко скочила на підвіконня, сіла верхи на ніс, тримаючись за ріг.

— Ну, працюйте, графе! — крикнула вона весело. — Ми скоро повернемося!

Розділ четвертий

Граф спалахує… Портрет Емілії

Граф написав пригоду із з’їденим листом і враз згадав, що у нього також є руки, і зупинився, щоб їх потерти. Потер і перечитав останній розділ, йому сподобалося. Він