Читати книгу - "Буремний Перевал"

— Я не бажаю, щоб ти мучився більше, ніж я, Гіткліфе. Я лише хочу, щоб нас ніколи не розлучали; і якщо мої слова будуть пекти тебе згодом, подумай, що я караюся під землею так само, і прости мене заради мене самої! Підійди і стань на коліна знов! Ти ніколи в житті не чинив мені зла, ні,— і якщо ти зачаїш на мене зло, мені буде тяжче це пам'ятати, ніж тобі — мої жорстокі слова! Ти не хочеш підійти? Підійди!

Гіткліф підійшов до крісла ззаду і схилився над нею, але так, щоб вона не бачила його обличчя; він був блідий, мов смерть. Вона намагалася зазирнути йому в лице, він не дозволив цього: рвучко відступив до коминка й застиг у мовчанні, повернувшись до нас спиною. Місіс Лінтон із підозрою стежила за ним: кожний порух збуджував у ній нове почуття. Вона затримала на ньому довгий погляд; потім, звертаючись до мене, промовила з нотками докірливості й розчарування:

— Бачиш, Неллі, він і на мить не зглянеться, щоб врятувати мене від могили. Отак він мене любить! Та байдуже: це не мій Гіткліф. А я любитиму мого; і заберу його з собою: він у моїй душі. І до того ж, — задумано додала вона, — найтяжче мучить мене оця тісна в'язниця: я втомилася бути в ній замкненою. В мене більш нема сили прагнути до того прекрасного світу і лишатися тут; не бачити його, бо сльози застилають очі, і все ж тужити за ним своїм згорьованим серцем; ні, я хочу бути з ним і в ньому насправді. Неллі, ти вважаєш себе щасливішою від мене, бо ти здорова й міцна; ти мене жалієш — але дуже скоро все стане навпаки, і я жалітиму вас. Я буду незрівнянно вище й далі за всіх вас. Як дивно, що його не буде поруч зі мною! — вона говорила ніби сама до себе. — Я думала, він цього хоче. Гіткліфе, любий! Не треба сердитися. Іди до мене, Гіткліфе.

У запалі вона підвелася, спершись на поруччя крісла.

У відповідь на цей палкий поклик Гіткліф глянув на неї у безмежному відчаї; його очі, широко розплющені й вологі від сліз, несамовито вивчали її обличчя, а груди ходили ходором. Якусь мить вони трималися на відстані, а як опинилися разом, я й не спостерегла: Катрина рвонулася до нього, він підхопив її, і вони стисли одне одного в обіймах, із яких моя пані, здавалося, живою вже не звільниться. І справді, як на мене, вона виглядала безтямною. Він кинувся з нею до найближчого крісла, і коли я хутко підійшла, аби впевнитися, що жінка не зомліла, він визвірився на мене, мов скажений пес, і ревно пригорнув її до себе. Я почувалася так, ніби поруч зі мною була присутня істота, яка не належала до роду людського: видавалося, що він не зрозуміє моєї мови, якщо я заговорю; тож я стала осторонь і знічено замовкла.

Катрина ледь ворухнулась, і це трохи мене заспокоїло: вона вивільнила руку, щоб оповити його шию, і притулилася щокою до його обличчя; а він, в свою чергу нетямно голублячи її, глухо проказав:

— Тепер я бачу, яка ти була жорстока — жорстока й облудна. Чому ти мене відкинула? Чому ти зрадила своє власне серце, Кеті? В мене немає для тебе й слова розради. Ти на це заслуговуєш. Ти сама вбила себе. Так, можеш цілувати мене й плакати; і виривати в мене поцілунки й сльози: вони знищать тебе, вони тебе проклянуть. Ти кохала мене — то яке ж ти мала право мене покинути? Яке право — скажи! — на твоє немічне захоплення Лінтоном? Ганьба, й приниження, і смерть — все, що можуть вигадати Бог і диявол, — не могло нас розлучити — а ти, ти сама зробила це з власної волі! Я не розбивав твого серця — це ти розбила його; а розбивши, розбила й моє. Тим гірше для мене, що я дужий. Хіба мені хочеться жити? Що це буде за життя, коли ти… О Господи! Чи ти хотіла б жити, коли твоя душа в могилі?

— Залиш мене саму! Залиш! — схлипувала Катрина. — Якщо я вчинила зле, я за це вмираю. І цього досить! Ти також покинув мене; але я тобі не дорікатиму! Я тебе простила. Прости мене й ти!

— Важко прощати, і дивитися в ці очі, і тримати ці безживні руки, — відповів він. — Поцілуй мене ще раз. І не показуй мені своїх очей! Я прощаю те, що ти зробила зі мною. Я люблю мого вбивцю, але твого… як я можу його любити?!

Вони замовкли, притулившись лицем одне до одного, і її сльози змішувалися з його слізьми. Принаймні мені так здавалося, що плачуть обоє; у такому горі міг плакати й Гіткліф.

Тим часом мені стало дуже не по собі: день минав, хлопець, якого я відсилала з дорученням, уже повернувся; сонце вже сідало, і в його непевному світлі я розгледіла, що натовп біля гімертонської церкви в долині починає рідшати.

— Відправа скінчилася, — мовила я. — Хазяїн буде тут за півгодини.

Гіткліф зі стогоном вилаявся й міцніше притис Катрину до себе; вона ж не поворухнулася.

Невдовзі я побачила гурт служників, що підіймалися дорогою до тієї частини будинку, в якій була кухня. Містер Лінтон ішов за ними, трохи позаду; він сам відчинив ворота й повільно попрямував до ґанку, певно, втішаючись прогулянкою: повітря було тепле і м'яке, наче влітку.

— Він уже тут! — скрикнула я. — Заради Бога, йдіть скоріше! На центральних сходах ви ні на кого не наскочите; покваптеся! Постоїте за деревами, поки він не зайде до себе.

— Мені треба йти, Кеті,— мовив Гіткліф, намагаючись вивільнитись із її обіймів. — Та якщо буду живий, я побачуся з тобою знову, ще до того, як заснеш. Я не відійду від твого вікна і на п'ять ярдів.

— Ти не мусиш іти! — відповіла вона, тримаючи його так міцно, як тільки в неї ставало сили. — Ти не підеш, кажу тобі!

— Лише на одну годину, — вмовляв він.

— Ні на одну мить, — відповіла вона.

— Я мушу йти, Лінтон буде тут за хвилину, — занепокоївся непроханий гість.

Він спробував підвестися і розтиснути її пальці — та вона, задихаючись, лише вчепилася в нього сильніше; на її обличчі читалася затята, божевільна рішучість.

— Ні! — голосила вона. — О, не