Читати книгу - "Фараон"

«На старість часто впадають в дитинство», — подумав царевич і припинив розмову.

Верховний жрець Мефрес завжди був дуже побожний, але останнім часом доходив у цьому навіть до дивацтва.

«Гарний я був би, віддавшись в руки жерців, щоб виконувати їхні дитячі обряди, — мовив сам до себе Рамзес. — А може, Мефрес змусив би й мене вистоювати цілими годинами перед вівтарем, піднявши руки, як це робить він сам, сподіваючись чуда!..»

В місяці фармуті (кінець січня — початок лютого) царевич попрощався з Отоесом, щоб переїхати до ному Гак. Він щиро дякував номархові й сановникам за чудовий прийом, але в душі в нього залишився смуток, бо він почував, що не виконав завдання, яке поклав на нього батько.

Супроводжуваний родичами й придворними Отоеса, наступник трону із своїм почтом переїхав на правий берег Нілу, де його зустрів достойний номарх Ранузер з вельможами й жерцями. Як тільки царевич ступив на землю провінції Гак, жерці піднесли вгору статую божка Атума, покровителя провінції, урядовці впали ниць, а номарх подав йому золотий серп, просячи як заступника фараона розпочати жнива. Саме була пора жати ячмінь.

Рамзес узяв серп, зжав кілька горсток колосків і спалив їх разом з пахощами перед статуєю божка, що пильнував кордони. Після нього те ж саме зробили номарх із почтом, а тоді вже почали жати селяни. Вони зрізали саме колосся, яке складали в мішки, солома залишалась на полі.

Вислухавши відправу, яка дуже стомила його, царевич зійшов на колісницю. Попереду рушив загін війська, за ним жерці і двоє вельмож, що вели за поводи коней царевича. За наступником, на другій колісниці, їхав номарх Ранузер, а за ним величезний почет вельможних людей і двірських слуг. Народ, як того бажав Рамзес, не виходив його вітати. Лише селяни, що працювали в полі, побачивши процесію, падали ниць на землю.

Так, проїхавши кількома понтонними мостами, перекинутими через канали й рукави Нілу, царевич надвечір прибув до міста Ану, столиці провінції.

Кілька днів тривали вітальні бенкети на честь наступника трону, йому віддавали почесті і представляли урядовців. Нарешті Рамзес наказав припинити урочистості і попрохав номарха познайомити його з багатствами провінції.

Огляд почався на другий день і тривав кілька тижнів. Щодня на подвір’я палацу, де жив наступник трону, приходили цехи різних ремісників на чолі з цеховими старшинами, щоб показати царевичу свої вироби.

Спершу пройшли перед ним зброярі з мечами, списами й сокирами; ремісники, що виробляють музичні інструменти, — з пищалками, сурмами, бубнами й арфами. Потім пройшов великий цех столярів. Вони несли стільці, столи, канапи, ноші й колісниці, оздоблені багатими візерунками й інкрустовані різноколірним деревом, перламутром і слоновою кісткою. Далі несли металеве кухонне начиння — рогачі, рожни, двовухі горщики й плоскі каструлі з покришками. Ювеліри пишалися чудовими золотими перснями, ланцюгами, зап’ястями на руки й ноги з електрону, тобто суміші золота й срібла; все це було вкрите майстерною різьбою і всипане коштовними каменями або оздоблене різнокольоровою емаллю.

Замикали похід гончарі, які несли більше сотні гатунків глиняних виробів. Там були вази, горщики, миски, глечики й кухлі найрізноманітніших форм і розмірів, розмальовані й оздоблені головами звірів і птахів.

Кожен цех приносив царевичу в подарунок свої найкращі вироби. Вони заповнили велику залу, хоч між ними не було й двох речей, схожих між собою.

Коли скінчилась цікава, але втомлива церемонія, достойний Ранузер спитав, чи царевич задоволений з того, що бачив?

Наступник трону замислився.

— Кращі речі я бачив хіба що в храмах чи в палацах мого батька, — відповів він номархові. — Але ж їх можуть купувати тільки дуже багаті люди, то я не певен, чи приносять вони в державну скарбницю великі прибутки.

Номарха здивувала така байдужість царевича до виробів мистецтва й стривожила його турбота за прибутки. Щоб задовольнити Рамзеса, він почав водити його по царських фабриках.

Так одного дня вони відвідали млини, де невільники на сотнях жорен і ступ виробляли борошно. Побували вони в пекарнях, де випікали хліб і сухарі для війська, потім на фабриках, де в’ялили рибу й м’ясо.

Оглядали також великі чинбарні, шевські майстерні сандалів, гути, де виплавляли бронзу для зброї та посуду, потім цегельні, цехи ткачів і кравців.

Все це містилося в східній частині міста.

Рамзес спершу оглядав ремісницьке господарство з цікавістю, але дуже швидко йому набридло бачити заляканих, блідих, виснажених робітників, плечі яких були вкриті рубцями від київ.

Тепер він недовго затримувався в майстернях, його більше вабили околиці міста Ану. Далеко на сході можна було бачити пустелю, де торік відбувалися маневри між його корпусом і Нітагеровим. Мов на долоні, видно було шлях, яким проходили його полки, місце, де метальні машини, обминаючи скарабеїв, звернули в пустелю, а може, навіть і те дерево, на якому повісився селянин, що копав канал…

З тієї он вершини він разом з Тутмосом споглядав квітучу землю Госен і лаяв жерців. А там, між узгір’ями, він зустрів Сару, до якої спалахнуло кохання в його серці…

А сьогодні — які зміни!.. Він перестав ненавидіти жерців, відколи з допомогою Гергора дістав від батька корпус Менфі й намісництво. До Сари він зовсім збайдужів, але його дедалі більше цікавила дитина, яку вона мала народити.

«Що вона там поробляє? — думав царевич. — Я вже давно не мав звістки про неї».

А коли він так задивлявся на східне узгір’я і пригадував недавнє минуле, номарх Ранузер, що очолював його почет, був певен, що наступник трону помітив якісь зловживання на фабриках і міркує тепер, як його покарати.

«Цікаво, що він побачив? — стривожено запитував сам себе достойний номарх. — Чи те, що половину цегли продано фінікійським купцям, чи те, що на складі бракує десяти тисяч пар сандалів, чи, може, якийсь підлий голодранець шепнув йому що про металеві гути?..»

І серце Ранузера сповнила велика тривога.

Раптом царевич повернувся до свого почту й покликав Тутмоса, який мав завжди бути біля нього. Коли Тутмос підбіг, царевич одійшов з ним набік.

— Слухай, — мовив він, показуючи на пустелю. — Бачиш он ті гори?

— Ми були там минулого року… — зітхнув Тутмос.

— Я згадав Сару…

— Зараз спалю пахощі! — вигукнув Тутмос. — Бо я вже думав, що, ставши намісником, ти забув про своїх вірних слуг…

Царевич глянув на нього й знизав плечима.

— Вибери, — мовив він, — з-поміж дарів, які мені принесли, дещо з найкращого посуду, речей і тканин, а особливо золотих браслетів та ланцюгів, і одвези все Сарі.

— Живи вічно, Рамзесе! — тихо мовив