Читати книгу - "Вежа блазнів"

Шарлей легенько затремтів від тамованого сміху, але негайно вгамувався під гострим поглядом рудоволосої.

— Прийде Мандрівець, — пророчиця кілька разів голосно зітхнула. — Прийде Viator, Мандрівець, із сонячного боку. Заміна стається. Хтось від нас іде, до нас приходить Мандрівець. Мандрівець каже: ego sum qui sum[183]. He питай у Мандрівця імені його, воно таїна.[184] Бо що ж це, хто це відгадає: з їдячого вийшло їстівне, а з сильного вийшло солодке?[185]

«Мертвий лев, бджоли і мед, — подумав Рейневан, — загадка, що її Самсон задав филистимлянам. Самсон і мед… Що це має означати? Що повинно символізувати? Хто такий цей Мандрівець?»

— Брат твій кличе, — прошив його тихий голос медіума. — Брат твій закликає: «Йди і прийди. Йди, стрибаючи по горах. Не гайся».

Рейневан весь перетворився на слух.

— Рече Ісая: і будуть зібрані разом, наче в'язні до ями, й у в'язницю вони будуть замкнені.[186] Амулет… І щур… Амулет і щур. Інь і янь… Кетер і Малькут. Сонце, змія і риба. Відчиняться, розкриються ворота Пекла, і тоді впаде вежа, розвалиться turris fulgurata, вежа, уражена блискавкою. Прахом розсиплеться Narrenturm, блазня під руїнами поховає.

«Narrenturm, — подумки повторив Рейневан, — Вежа блазнів! О Господи!»

— Adsumus, adsumus, adsumus! — зненацька скрикнула дівчинка, сильно напружившись. — Ми вже тут! Стріла, що летить удень, sagitta volans in die, стережися її, стережися! Стережися страху нічного, стережися істоти, що йде у пітьмі, стережися демона, який нищить опівдні![187] І який кричить: «Adsumus!». Стережися стінолаза! Бійся нічних птахів, бійся нетопирів мовчущих!

Скориставшись неуважністю рудої, Ягна тишком-нишком допалася до плящини, зробила кілька глибоких ковтків. Закашлялася, гикнула.

— Стережися також, — проскрипіла вона, — Бірнамського лісу.[188]

Рудоволоса втихомирила її стусаном.

— А люди, — нестямно зітхнула віщунка, — палатимуть, згораючи на бігу, в погоні вогненній. Помилково. Через подібність прізвищ.

Рейневан нахилився до неї.

— Хто вбив… — запитав він тихо. — Хто винен у смерті мого брата?

Рудоволоса гнівно цитькнула, застерігаючи, погрозила йому кописткою. Рейневан усвідомлював, що робить те, чого робити аж ніяк не можна, що він ризикує безповоротно урвати транс віщунки. Одначе питання повторив. Відповідь же отримав негайно.

— Винен несосвітенний брехун, — голос дівчинки змінився, став нижчим і хрипкішим. — Брехун або ж той, хто скаже правду. Правду скаже. Збреше, або правду скаже. Це залежить від того, хто і як на це зважить. Обпалений, надпалений, спалений. Не спалений, бо померлий. Померлий похований. Невдовзі викопаний. Перш ніж минуть три роки. З могили викинутий. Buried at Lutterworth, remains taken up and cast out.[189] Пливе, пливе рікою попіл зі спалених кісток… Авон у Северн, Северн у моря, з морів в океани… Тікайте, тікайте, рятуйте життя. Нас залишилося вже так мало.

— Кінь, — раптом безцеремонно втрутився Шарлей. — Щоб утікати, мені потрібен кінь. Я хотів би…

Рейневан втихомирив його жестом. Дівчинка дивилася незрячими очима. Він не вірив, що вона відповість. Він помилявся.

— Гнідий, — вимовила вона. — Гнідий буде.

— А я хотів би ще… — спробував Рейневан, але урвав себе на півслові, побачивши, що вже по всьому. Очі дівчинки закрилися, голова безсило похилилася. Рудоволоса підтримала її, обережно вклала.

— Я вас не затримую, — сказала вона за якусь мить. — Поїдете яром, повертаючи тільки наліво, весь час наліво. Буде буковий ліс, потім галявина, на ній — кам'яний хрест. Навпроти хреста — просіка. Вона виведе вас до свидницького тракту.

— Дякую, сестро.

— Бережіть себе. Нас залишилося вже так мало.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

у якому заплутані пророцтва починають збуватися в заплутаний спосіб, а Шарлей зустрічає знайому. І демонструє нові таланти, яких він раніше не демонстрував.

За буковиною, на перетині двох просік, стояв серед високої трави камінний хрест, одна з численних у Шльонську пам'яток злочину. Судячи зі слідів ерозії і вандалізму, злочину дуже давнього, можливо, навіть давнішого, ніж поселення, розвалини якого виднілися поблизу у вигляді порослих бур'яном горбків і ям.

— Страшенно запізніле каяття, — прокоментував з-за Рейневанової спини Шарлей, — просто-таки розкладене на покоління. Спадкове, я б навіть сказав. Щоб витесати такий хрест, доводиться витратити кавалок часу, так що ставить його найчастіше вже син, ламаючи собі голову, кого ж то покійний татусько закатрупив, і що ж то його на старість подвигло до каяття. Правда, Рейнмаре? Як думаєш?

— Я не думаю.

— Ти все ще злий на мене?

— Ні.

— Ха. Ну то їдьмо. Наші нові знайомі не збрехали. Просіка напроти хреста, хоча, певно, пам'ятає ще Болека Хороброго, неодмінно виведе нас на свидницький тракт.

Рейневан погнав коня. Він і далі мовчав, але Шарлеєві це не заважало.

— Зізнаюся, що ти мені заімпонував, Рейнмаре з Беляви. У відьом, значиться. Кинути у вогонь жменю трав, пробурмотіти замовляння і заклинання, зв'язати нав'яз можуть, будьмо відверті, перший-ліпший знахар чи баба-чаклунка. Але от твоя левітація, ну-ну, це не коники з гівна ліпити. Де ж ти, зізнайся, у Празі навчався: у Карловому університеті чи в чеських чарівників?

— Одне, — Рейневан посміхнувся спогадам, — другому не заважало.

— Розумію. І всі там левітували під час лекцій?

Не дочекавшись відповіді, демерит зручніше всівся на кінському крупі.

— Але от не можу не подивуватися, — продовжував він, — що ти втікаєш, ховаючись від погоні по лісах, у спосіб, який більше личить зайцеві, ніж магові. Маги, навіть якщо їм доводиться втікати, роблять це набагато ефектніше. Медея, наприклад, втекла з Коринфа на колісниці, запряженій драконами. Атлант літав на гіпогрифі, Моргана збивала переслідувачів з пантелику міражами. Вівіана… Не пам'ятаю, що робила Вівіана.

Рейневан не прокоментував. Зрештою, він також не пам'ятав.

— Не мусиш відповідати, — продовжив Шарлей з іще виразнішою кпиною в голосі. — Я розумію. Тобі бракує знань і вправності, та й досвід невеликий, ти ще тільки адепт таємних наук, всього лише учень чаклуна. Неоперене пташеня магії, з якого колись усе-таки виросте орел, Мерлін, Альберіх чи Можіс. І горе тоді…

Він запнувся, побачивши на дорозі те саме, що й Рейневан.

— Наші знайомі відьми, — шепнув він, — і справді не збрехали. Не ворушися.

На просіці, нахиливши голову і пощипуючи траву, стояв кінь. Стрункий верховий кінь, легкий палефруа[190] із тонкими бабками. Гнідої масті, з дещо темнішими гривою і хвостом.

— Не рухайся, — повторив Шарлей, обережно злазячи. — Такої нагоди може більше не трапитися.

— Цей кінь, — з притиском сказав Рейневан, — чиясь власність. Він комусь належить.

— Звичайно. Мені. Якщо ти його не сполохаєш. Тож не полохай.

Побачивши демерита, який повільно до нього підходив, кінь високо