Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

Адреналін зашкалював і я, переповнений паралізуючою сумішшю страху і гніву, не знав, що робити далі. Я думав зайти в ОАЗу і зателефонувати в поліцію, але тоді подумав, як вони відреагують на мою історію. Вони подумають, що я втратив клепку. А якщо подзвонити в ЗМІ, вони відреагують так само. Не було жодного шансу, що хтось повірить у мою розповідь. Хіба що я зізнаюся, що я Парзіваль, і то не факт. У мене не було жодних доказів проти Сорренто і «шісток». Всі сліди бомби прямо зараз плавились разом з металом.

Розкрити світу свою особу, щоб звинуватити одну з наймогутніших в світі корпорацій у шантажі та вбивстві, не здавалося розумним ходом. Ніхто мені не повірить. Я сам ледве міг в це повірити. «IOI» насправді намагалася мене вбити. Щоб перешкодити мені виграти змагання у відеогрі. Це було божевіллям.

Здається, поки що я був в безпеці у своєму укритті, але я знав, що не можу залишатися в стеках надовго. Коли «шістки» дізнаються, що я все ще живий, вони повернуться сюди і шукатимуть мене. Потрібно звідси забиратися. Але я не можу, поки не матиму грошей, а перші чеки за рекламу надійдуть за день чи два. До того часу треба просто зачаїтися. Але прямо зараз, мені потрібно поговорити з Ейчем, щоб попередити його, що він наступний у списку «шісток».

А ще мені відчайдушно хотілося побачити дружнє обличчя.

Я схопив і ввімкнув консоль ОАЗи, тоді надів візор і рукавички. Коли увійшов, аватар знову з’явився на Людусі, на вершині пагорба, де я сидів до чат-сесії з Сорренто. Щойно з’явився звук, я почув оглушливий рев моторів прямо над головою. Вийшов з-під дерева і подивився вгору. На південь на малій висоті летіла ескадра бойових кораблів «шісток», скануючи поверхню.

Я збирався сховатись назад під дерево, але згадав, що весь Людус був зоною без PvP. Тут «шістки» не могли мені зашкодити. Але нерви все одно були на межі. Я продовжував сканувати небо і швидко помітив ще дві ескадри шісток біля східного горизонту. За хвилину ще кілька спустилося з орбіти на північ і захід. Це було схоже на вторгнення інопланетян.

На екрані з’явився значок, повідомляючи про нове текстове повідомлення від Ейча: «Де ти, чорт візьми? Передзвони НЕГАЙНО!»

Я клацнув його ім’я у списку контактів, і він відповів після першого гудка. У вікні відеорозмови з’явилося обличчя його аватара. Він виглядав похмуро.

— Ти чув новини? — запитав він.

— Які новини?

— «Шістки» на Людусі. Тисячі. І кожної хвилини прибуває ще більше. Вони прочісують планету в пошуках гробниці.

— Так. Я зараз на Людусі. Штурмовики «шісток» всюди.

Ейч насупився.

— Коли я знайду Ай-р0ка, то вб’ю його. Повільно. Потім, коли він створить нового аватара, я вистежу його і знову вб’ю. Якби цей дебіл тримав язика за зубами, «шістки» ніколи б не подумали шукати тут.

— Так. Його повідомлення на форумі стало підказкою. Сорренто сам так сказав.

— Сорренто? Той самий Нолан Сорренто?

Я розповів йому все, що сталося за останні кілька годин.

— Вони підірвали твій будинок?

— Насправді, це був трейлер, — сказав я. — У трейлерному парку. Вони вбили багато людей, Ейч. Це, мабуть, вже у всіх новинах. — Я зробив глибокий вдих. — Я хвилююся. Мені страшно.

— І не дивно, — сказав він. — Слава Богу, ти був не вдома, коли це сталося…

Я кивнув.

— Я майже ніколи не заходив в симуляцію з дому. На щастя, «шістки» цього не знали.

— А як твоя сім’я?

— Це був дім моєї тітки. Думаю, вона мертва. Ми… ми не були дуже близькими. — Це було значним применшенням, звичайно. Тітка Еліс ніколи не виказувала мені багато доброти, але вона все одно не заслуговувала на смерть. Але найбільшу провину я відчував через місіс Ґілмор, і усвідомлення того, що через мої дії вона загинула. Вона була однією з найприємніших людей, яких я коли-небудь знав.

Я зрозумів, що схлипую. Я виключив звук, щоб Ейч не почув, і зробив кілька глибоких вдихів, поки знову не опанував себе.

— Не можу в це повірити! — прогарчав Ейч. — Ці виродки. Вони за все заплатять, Зі. Не сумнівайся. Ми змусимо їх за це заплатити.

Я не бачив як, але не став сперечатись. Я знав, що він просто намагався мене підбадьорити.

— Де ти зараз? — запитав Ейч. — Тобі потрібна допомога? Може, місце, щоб залишитися або щось? Можу переслати гроші, якщо потрібно.

— Ні, я в порядку. Але спасибі, друже. Я дійсно ціную пропозицію.

— De nada, аміґо.

— Слухай, а «шістки» відправляли тобі такі ж листи, що і мені?

— Так. Тисячі. Але я вирішив, що краще їх ігнорувати.

Я насупився.

— Якби ж я був таким розумним.

— Чуваче, ти ніяк не міг знати, що вони спробують тебе вбити! Крім того, вони вже мали твою домашню адресу. Якби ти проігнорував листи, вони б все одно підірвали бомбу.

— Слухай, Ейч… Сорренто сказав, що твої шкільні документи містили підроблену домашню адресу, і що вони не знають, де тебе шукати. Але він міг і брехати. Тобі потрібно залишити дім. Іди в якесь безпечне місце. Якнайшвидше.

— Не хвилюйся за мене, Зі. Я не стою на місці. Ці покидьки ніколи мене не знайдуть.

— Як скажеш, — відповів я, гадаючи, що саме він мав на увазі. — Але мені треба попередити Арт3міду. І Дайто з Шото, якщо зможу