Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

— Яке ще вбивство?

— Жінку на ім’я Юдора Дрю вбили за наказом вашого чоловіка. Мене викрали. Дівчину, котру я бачив у коридорі, гадаю, також викрали: її звати Ейнона Фрідлендер. Додайте сюди ще сестру Гарні.

Хитра посмішка освітила жирне обличчя жінки.

— Доктор Зальцер не має до цього жодного стосунку. Він гадає, що міс Фрідлендер — моя подруга, котра втратила пам’ять.

— То він, певно, думає, що я також ваш друг? — озвався саркастично я.

— Ну, не зовсім друг, але друг моєї подруги.

— А як щодо Юдори Дрю?

Місіс Зальцер стенула плечима.

— То був нещасний випадок. Вона хотіла грошей. Я послала Бенні, щоб трохи напоумив її, але він перестарався.

Я задумливо пошкрябав підборіддя і витріщився на неї. Відчував, хоча й не дуже цьому вірив, що вона говорить правду.

— То де сестра Гарні? — поцікавився.

— О, з нею трапився нещасний випадок, — сказала місіс Зальцер і знову полізла в свій пакетик. Видобувши сливу, запропонувала її мені.

— З’їсте? Вони дуже корисні тим, хто постійно у ліжку.

— Ні. Облишмо ваші сливки. То що ж із нею трапилося?

Обличчя любительки чорносливу знову стало невиразним.

— Вона спускалася пожежними сходами і посковзнулась. Я забрала її в машину, але сестра Гарні, певно, таки зламала собі шию. Не знаю, чому, але вона мене чомусь страшенно злякалася.

Я спитав строго:

— То що ви з нею зробили?

— Залишила її десь там, між кущів, у піску.

Вона знову відкусила чорнослив і махнула рукою у невизначеному напрямку.

— Десь там, у пустелі. Я нічим не могла їй допомогти.

Я пригладив рукою волосся. Подумав: хтось із нас двох таки божевільний.

— Це ви привезли мене сюди?

— О, так! — сказала вона, обпершись об одвірок. — Адже доктор Зальцер не розуміється в психічних хворобах, а я на них знаюся. У мене колись була велика практика, а потім щось сталося — не пам’ятаю точно, що саме. Тож доктор Зальцер купив цей заклад для мене. Він лише вдає, що завідує клінікою, але насправді тут усе роблю я. Доктор Зальцер лише вважається головним.

— Ні, не лише вважається, — заперечив я. — Бо це він підписав свідоцтво про смерть Макдональда Кросбі, хоча не мав на таке права. У нього нема відповідної освіти.

— Отут ви помиляєтеся, — спокійно озвалася вона. — Це я підписала його: у нас однакові ініціали.

— Але ж то він лікував Дженет Кросбі від ендокардиту, — зауважив я. — Про це мені розповів лікар Бьюлі.

— Лікар Бьюлі помилився. Доктор Зальцер саме був у будинку Кросбі в справах, коли дівчина померла. Він розповів Бьюлі, що це я її лікувала. Лікар Бьюлі — людина похилого віку, до того, ж трохи глухувата. Старий неправильно все зрозумів.

— Але чому тоді він узагалі туди приходив? — вимогливо спитав я. — Чому, якщо ви справді її лікували, висновок про смерть підписали не ви?

— Мене на той час не було в місті. Чоловік правильно вчинив, запросивши лікаря Бьюлі. Він завжди робить усе правильно.

— Чудово! — зауважив я. — То йому краще випустити мене звідси.

— Він вважає, що ви небезпечний, — зауважила місіс Зальцер і знову заглянула у свій пакетик. — Ви й справді такий, містере Меллою: забагато знаєте. Мені дуже шкода, але вам таки не треба було втручатись у цю справу.

І вона знову тупувато всміхнулася.

— Боюся, вам доведеться тут і залишитися, й невдовзі ваш розум почне затьмарюватися. Розумієте, люди, які постійно піддаються впливу психотропних засобів, часто стають недоумкуватими. Хіба ви цього не помічали?

— То ви приготували мені таку долю!

Вона кивнула.

— Боюся, що так, але я би не хотіла, щоб ви погано думали про доктора Зальцера. Він — чудова людина. Ось чому я розповіла вам так багато. Насправді навіть набагато більше, ніж слід, але це не має жодного значення — ви ніколи не вийдете звідси.

І вона повільно випливла з палати — так само, як і увійшла.

— Агов! Не йдіть! — гукнув я, сідаючи в ліжку. — Скільки Морін Кросбі платить вам за те, щоб ви мене тут тримали?

Її порожні очі стрибнули по моєму обличчю.

— Морін про це не знає, — відповіла. — Вона тут ні до чого. Я думала, ви в курсі, — і пішла геть, схожа на втомленого привида після довгого й виснажливого сеансу спіритизму.

Хоппер після ванни полагіднішав, і поки ми снідали, я спитав його, чи не робив він спроб утекти.

— Мені нікуди втікати, — сказав він, здвигнувши плечима. — Крім того, я прикутий до ліжка за щиколотку. Якби ліжко не було вмуроване в підлогу, то я ще міг би спробувати!

— А до чого тут ліжко? — запитав я, намазуючи джемом тоненький тост. Це було не так уже й легко — однією рукою.

— Запасний ключ від наручників — у верхній шухляді, — пояснив він, показуючи на комод біля протилежної стіни.