Читати книгу - "Роза Вітрів"

Кохання — це абсолют.

Мені невідомо, що я знайшла у Єжи. Як і десятки інших жінок.

— А ти зна-аєш, чому я прийшов? — лагідно спитав він пізно вночі з четверга на п’ятницю, пригорнувши міцно-міцно і скромадячи пальцем по моїй голові. Вперше за стільки часу мене виполонило параноїдальне чуття холоду, яке вже стало немовби моєю пришитою нашвидкуруч тінню, дурним прізвиськом. Єжи-бо великий, теплий і затишний.

— Ні. Чому ти прийшов, Єжи?

— Я подумав, чува-ак, що нам кра-аще розлучитися.

— Що? — відриваюся від його тіла, у буквальному сенсі відриваюся, до болю, до крові. Як це так непомітно ми встигли прирости? В очах темніє.

— Розумі-ієш, ми вже та-ак да-авно окремо, нічого повернути вже не вда-асться... Кра-аще вже юридично по-кінчи-ти із цим усім.

— Ти. ти знайшов іншу?

— До чо-ого це? Розко, мила, загорни-ися, тобі певно холо-одно, вся бліда і тремтиш.

— Іди в дупу!

— Як хочеш. Я дума-ав тобі сказати про це одра-азу, але все так соло-одко вийшло. І ці дні... і ти, така зовсі-ім наче інша. Світлі-іша.

Я гола виборсуюся з ліжка, заломлюю руки, сідаю на підвіконня, закурюю. Помічаю, що сигарету закусила не з того боку, задимівся фільтр. Дідько.

— Я. не знаю, як подають на розлучення.— почала я за кілька хвилин. Мій голос звучав ніби чужий.— Ніколи про це не думала. Але підпишу всі документи, які скажеш. Кому дістанеться майстерня?

— Можеш забира-ати її собі разом із прізвищем. Да-арую!

— Добре. Тоді залиш мене на самоті у МОЇЙ майстерні. І зроби так, щоб я більше тебе ніколи не бачила!

— Ну чому ти та-ак переймаєшся, чува-ак? — підкрався він мирним тоном.

— Геть!

Проревівши усю ніч, я зібралася і подалася на Львів. Я знову до тебе, Атко.

— Щось сталося, мась? Що таке? Ти пла-V-* чеш? — питала вона, допіру я телефонувала попередити про приїзд.

— Ні, ні, все гаразд, просто я трішки втомилася... авітаміноз, робота.

— Добре, я чекаю, як добре, що якраз в Україні, вибралася на тиждень. А цього вилупка я сама за яйця під стелю підвішу.

Це був холодний і самотній вечір. Безумовно.

— Файно, та? — спитав мене дядьо з нижньої полиці.

Я кивнула, він пригощав коньяком. І, незважаючи на це, вечір все одно видався паскудним і байдужим.

Дядьо не вмів пити, йому вже до губів по-прилипли вуса разом із копченою ковбаскою. Я вирішила, що дядьку досить, й перехилила собі у пустий ґранчак з-під чаю рештки трунку. Рятівниця.

Затим я почалапала перекурити в тамбур. Там ще стояла дівчина у леопардовій кофтинці, що все квилила у слухавку: «Шо, Коля? Я не слишу, повтори ше раз, шо ти сказав?».

У тамбурі смерділо, мене нудило від довколишнього, на душі було так мерзенно, що мені таемно забажалося, аби двері тамбура прочинилися, і цю дівчину віднесло вітром кудись подалі. Але вона і далі кудкудакала, випитуючи, де її благовірний вчора нализався в кизяки і чи була там Альона, бо якщо ця хвойда там була, то вона ні їй, ні йому «не простить і жить спокойно не дасть».

Я відвернулася до вікна і спробувала абстрагуватися.

Спостерігала за синьою темінню, що слідкувала з-за вікна за мною.

Ще через одну сигарету незграбний качок у гумових капцях, узутих зверху на шкарпетки, почав стріляти очима у мій бік: піф-паф — ховайся хто може!

Утекла до вагона. Мій коньячний вуйко вже хропів. Додам, що з усіх сусідів він видавався найсимпатичнішим. Але хропів несамовито, чортяка.

Я видерлась на свою верхню полицю, загорнулась у спальник, затягла капюшон і добраніч.

У Львові я провела за звичкою вихідні, їла борщ тернопільський із чорносливом і деруни із сиром та грибами. Дряпалася на Лису гору і цупила коричневий цукор. Я так люблю львівський цукор.

Ата нишком намагалася вивідати достеменну причину моєї трагічної задуми, але я все відмахувалася і відмовчувалася. Мені соромно було зізнатися, що отак знову, як контужена на всю голову, повелася на Єжи. І я добре знала, що проспіває мені на це Атка.

Але вона доскіпалася до усього самотужки.

— Все добре, все буде добре,— притисла мене, обхопивши за плечі. Ми щойно додивилися на стіні «Трансільванію» Тоні Ґатліфа, перед