Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87"

І раптом зрозумів, що лише диво мене врятувало.

— Де інші?

— На ділянках. Перцов — Соловей-Розбійник, Успенський — Вовк, Ільченко — Дідько.

— Ільченко — Дідько? Не пізнав!

— Заріс він, — поспівчував Колобок. — Стара бритву відібрала. Сказала: “Так ближче до природи. А то ще вріжетесь!”

— А від мене чого ховалися?!

— Стара наказала, — Колобок хлипнув. — Деспотична вона. Якщо, говорить, він через вас та здогадається, то підуть шматочки куточками.

— Які шматочки? — не зрозумів я.

— Наші, — сумно скінчив Колобок.

— Таки веселенька бабуся, — непевно констатував я. — І чим ви тут займаєтесь?

— Перевтілюємося помаленьку, тексти вчимо, казки граємо в дійових особах. Годують три рази плюс полудник.

— І довго тобі бути Колобком?

— У вівторок екзамен тримаємо перед старою, а потім вчитимемо “Мату й Ведмедь”. Я — Ведмідь, Ільченко — Маша.

Я уявив двометрового Ільченка дівчинкою!.. Сміх!

— Смієшся?! — зашипів Колобок. — Поміг би краще людям!

— Відучилися б люди грубіянити зустрічним — нетреба було б допомагати! — сказав я твердо.

— Забиті ми, залякані, — раптом заголосив Колобок. — Дмитрукові русалку підсунули, а Успенського Вовком зробили. Побачить Землю в небі — одразу завиє. Та так же жалібненько!…

— Гаразд, Мірошниченко, — зітхнув я, — щось та придумаємо. А тепер — котися!

— Це ж як розуміти?

— Дуже просто. Ти ж Колобок. Дорогу до хатки показуй.

На сосні біля хатки сидів лахматий чоловічок у кожусі.

— Це Перцов, — пояснив Колобок. — Він Солов’єм до вівторка.

— Здоров, Перцов! — гукнув я. — Ану, свисни!

— Не мофна, хатинка фруйнується, — солідно мовив Соловей.

— Не зруйнується, — засміявся Колобок. — Йому вчора Муромець зуба-свистунця вибив. І знову недопалок!..

— Нафридли фи мені! — огризнувся Соловей.

— Майстер художнього свисту образився, — підкусив Колобок. І раптом, почервонівши, тонко запищав: — Через тебе все! Через твої недопалки. Мало тобі Муромець надавав? У-у, палій!!! Проклятий…

— Стій, Мірошниченку, — зупинив я, — а Муромець хто?

— Місцевий. Їх тут багато, вдень невидимі, а звечора шастають скрізь. Прозорі якісь.

— А фтара на фтупі літає, — нервово прошепотів Соловей.

— Марія Іванівна на ступі?! — здивувався я.

— Точно, літає! — підтвердив Колобок. — А Водяник усю ніч на баяні грає, спати не дає…

— Стій-но, Мірошниченко, з баяном, дай зосередитися, подумати.

Я наблизився до хатки. Гігантські ноги виблискували металом. Знявши покришечку, я просунув руку, щоб намацати шарніра. Його не було! Замість нього була справжня куряча лапа, величезна, тверда і тепла. Не вірячи собі, я полоскотав ногу. Хатка задоволено кудкудакнула.

— Як там? — поцікавився Колобок.

— Погано, — тихо сказав я.

— Фчось трапилося? Муромець іде? — захвилювався Соловей.

— Хлопці, отямтеся! — розсердився я. — Невже ви так і не зрозуміли, куди потрапили? Як можна стільки дров наламати?

— Я не ламав, — замлоїв Колобок. — А в них тут банда. Масовий гіпноз!..

— Добре, — я махнув рукою, — до хатки я піду.

— Обережно, — попередив Соловей, — фона тепе з’їсть!

— І не пий там нічого, — хлипнув Колобок, — на козенятко обернешся…

У хатині було темно. Кіт Василь дрімав.

— Здоровенький був, Баюне, — ласкаво промовив я.

Кіт здригнувся, але очей не підвів.

— Невже ти той самий Баюн? Найгарніший і найрозумніший?

Я простягнув руку, щоб його попестити. Кіт відсунувся.

— Не варто. Може дряпнути, — почулося суворе.

Хазяйка сиділа під вікном. Ми мовчки дивилися одне на одного.

Щось невловимо мінилося в ній, пульсувало, жило загадковим життям.

Мабуть, то дихало волосся, сріблясте, зібране докупи й підіткнуте кривим гребенем. А може, дрижали руки, маленькі, вузлуваті, які так не пасували до її дівоцького стану. А може, то жили півники у неї на фартушку. А може, то пливла й плуталася сіточка зморщок на обличчі — такому гарному й такому схожому на обличчя всіх матерів у світі.

Я підійшов до неї і, взявши її за руку, суху й теплу, поцілував.

— Пробачте нам, — сказав я тихо, — ми більше не будемо.

— Будете, — вона всміхнулася.

— Так, — сумно погодився я. — Ще довго будемо. Адже ретранслятори таки потрібні!..

— А казки? — вона поглянула на небо. — Колись ми жили на Землі. Та, як виявилося, там немає місця для нас… Тепер ми тут. Добре тут. Усього три секунди льоту.

Спіймавши мій здивований погляд, пояснила:

— Уві сні. Ми снимося дітям. А вони тепер кладуться спати так пізно.

У хаті зовсім посутеніло. Пахло травами й квітами. Я вже не бачив хазяйки, лише чув її голос.

— Та справа й не в нас, — говорила вона. — Ви бачили той ліс? Ту річечку?

За вікном кукурікнув нічний півень. Спалахнула райдуга.

— Райдуга! — вигукнув я. — Як дивно!

— Дивно не те, — сказав голос із темряви. — Дивно, що ви напридумували казок, щоб усе життя гнати їх із свого серця.

— Складне питання, — я зітхнув. — Взагалі ми їх не женемо. У нас і книжок багато.

— Вони вмирають, якщо їх не читати, — сказав тихий голос. — Та не можна забувати землю, де народився, й казку, яку полюбив.

— Я пам’ятаю. Повірте мені, то для мене велике щастя, що я зустрівся з вами. Таке буває раз у житті.

Райдуга перехилялася до озера. Воно світилося. Водяник дивився на небо й чеказ.

— Північ, — сказала хазяйка. — Пора!

Райдуга вибухла тисячами вогнів. Водяник підняв рога, затрубив і помчав райдугою. За ним русалки, за ними жаба в короні, з лісу вискочив великий Вовк. На ньому — Царенко з Дівчиною неземної краси. Царенко цілував її, вона сміялася, а за ними гнався жахливий дід у чорному жупані з черепом і кістками на ньому. Дід лаявся й розмахував костуром.

За ними трухикала Піч. На ній хлопець грав на баяні. Поруч сиділа Щука у відрі. Хлопець, Щука і Відро співали на три голоси.

За ними виступав Пудель. На ньому гарненька дівчинка з бантом і дерев’яний хлопчик із довгим носом. Жахливий дядько з нагаєм плентався позаду, плутався в бороді й вимагав, щоб вони повернулися.

Над ними сірі гуси несли на крилах Івасика-Телесика. Снігова Королева кричала:

— Скоріше! Дорогу! Поспішайте!!!

Гноми, олов’яні солдатики, Попелюшки, Чіполліно, Хоттабич, Карлсон, Зла Мачуха, Микита Кожум’яка, Яйце-Райце — все раптом закрутилося у вихорі, майже нічого не можна було розгледіти, неслася лавина.

— Дорогу! Дорогу!!!

Вискочив раптом дивний чоловічок, страшенно свиснув, затремтіла райдуга, стали три стовпи полум’я за лісом, і піднявся в небо триголовий Змій, дихаючи димом…

— Куди то вони?! — спитав я вражений.

— Снитися, — сказала хазяйка. — Сьогодні вони мають багато роботи.

Райдуга спустилася й погасла.

— Ех, — зітхнув я. — був би у вас тут хоча б телефон…

— Телефон? — засміялася бабуся. — Щось краще у нас є. Адже не закапелок тут!

На столі раптом виникла тарілочка, покотилося по ній яблучко. Я побачив, як Диспетчер саме доїв бутерброда й простяг руку за наступним.

— Серьожкін? —