Читати книгу - "Темні уми"

Щось холодне і тривожне огорнуло мої груди, змусивши мене вийти із хмаровиння диму, щойно я переконалась, що в жодній із машин Зу нема. Я почекала, поки не розвіється найгустіший дим, перш ніж впасти на коліна і виблювати.

І тільки поглянувши вгору, я нарешті помітила її — вона сиділа на дорозі просто коло Бетті, згорбившись, похиливши голову, але жива — жива й у безпеці. Мій розум вчепився за ці кілька слів, коли я знов її покликала. Вона підвела голову задихаючись. Коли я дошкутильгала до неї, то виглядала так, наче після бою: почервонілі очі, на чолі порізи, по замазаних брудом щоках стікають сльози.

Коли я опускалася навколішки перед нею, у голові пульсувало в такт із серцебиттям, і впродовж кількох болісних секунд то було єдине, що я чула.

— Усе до… бре? — спитала я наче чужими губами.

Її зуби цокотіли, коли вона кивнула.

— Що… сталося? — вичавила я із себе.

Зу скрутилась калачиком, ніби намагаючись зникнути з моїх очей. Її гумові жовті рукавиці лежали коло неї на землі, а голі руки все ще здіймалися вгору розкритими долонями до мене, так ніби вона лише мить тому торкнулася машини.

Я не знала, що сказати, щоби її заспокоїти, — я навіть не знала, як заспокоїти себе. Ця дівчинка, ця Жовта знищила за кілька секунд дві машини й одне життя. І, схоже, зробила це одним дотиком.

Але навіть знаючи про це, вона ж досі залишалася Зу. А ці руки?

Ці руки відтягнули мене в безпечне місце.

Тремтячими руками я знову посадила її в Бетті. Зу вся аж пашіла, і цей жар був значно сильнішим, ніж під час лихоманки. Опустивши її на найближче сидіння, я притулила руки до її щік, але вона не могла зосередити на мені свій погляд. Я вже збиралась засунути двері, коли вона схопила мене за зап’ясток, показуючи на гумові рукавиці, що валялися на землі.

— Я принесу, — відповіла я. Кинувши їх їй, я пішла, щоби якось дати собі раду із значно важчим тягарем.

Чабс досі ще наполовину знаходився на пасажирському сидінні, а наполовину звисав із привідчинених дверей. Водій вантажівки не зміг впоратись із його довгими ногами, і то дяка Богові, адже інакше Чабс, імовірно, лежав би зараз у траві поряд із водієм. Його обм’якле тіло шелепнуло об двері, коли я різко зачинила їх за собою.

Обминувши фургон спереду, я йшла навшпиньках у своїх тенісках. І хоча в очах аж рябіло від яскравих плям, я все ж розчинила до кінця двері машини. Лаям також іще був непритомним, і скільки би я його не трясла, отямити його мені навряд чи вдасться. Зу, встромивши обличчя в коліна, почала тихенько хлипати.

— З тобою все добре, Зу? — запитала я. — Ми всі в нормі. Все буде добре.

Відчепивши Лаямові руки від сірого паска безпеки, я наполовину зіштовхнула, наполовину скотила його з водійського сидіння. Мені бракувало сили, аби покласти його на одне із задніх сидінь, принаймні в ту мить, через те він опинився на підлозі, затиснутий між двома передніми сидіннями. Він лежав обличчям до мене, тому я побачила посмикування м’язів навколо його рота, і кожне таке посмикування піднімало кутики його рота, утворюючи якусь пародію на посмішку.

Я не зводила очей з керма, прикидаючи, що мені слід робити, щоби завести мінівен. Намагалася згадати, що робив Лаям, що робила Кейт і що робив колись мій тато. Шістнадцять років, а я навіть не можу знайти ручне гальмо, а дізнатися, чи машина була поставлена на нього, — і поготів.

Зрештою, це не мало значення. Вочевидь, я могла їхати чи так, чи сяк, і все, що мені справді потрібно було знати, чи права педаль призначена для їзди, а ліва — для гальмування, адже, власне, тільки в цьому і була заковика.

Бетті прорвалась крізь смугу найгустішого диму і виїхала на шосе, поки ми нарешті, нарешті, нарешті опинились далеко від місця зіткнення, а в кондиційованому повітрі більше не вчувався навіть відголосок білого шуму, як не вчувався і запах диму в наших легенях.

Хвилин за десять хлопці почали оговтуватись. Оскільки Зу досі рюмсала на задньому сидінні, а я взагалі не мала зеленого поняття, куди ми їдемо, то сказати, що я зітхнула з полегшенням, — це означало б нічого не сказати.

— От дідько! — прохрипів Лаям. Провівши рукою по скроні, він злякано випростався. — От дідько!

Його обличчя перебувало за кілька сантиметрів від ніг Чабса, тому він спочатку вхопився за них і посмикав, немов перевіряючи, чи вони досі до чогось причеплені. Чабс глухо застогнав і промовив: «Я, мабуть, захворію».

— Зу? — Лаям підповз до неї, зачепивши Чабса за ногу, від чого той знову зойкнув. — Зу? Чи ти?..

А вона