Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

– А хто пожаліє Макарка?!

– Так тобі Макарки шкода? Шкода більше, ніж власного батька й матері, – загримів раптом Павло Лаврентійович, поблискуючи скельцями окулярів. – Розумієш, дубе дубом, що ТАМ, нагорі, не люблять зрадників. Ти розумієш, який мені підвернувся випадок? Чуєш, випадок! А випадок не кожному й раз у житті підвертається. Проґавиш – не піймаєш. Швидше за рибу вислизне… Та й нічого, ідіоте, не змінити. Згори вже дзвонили…

Ще довго гримів батько, шпетячи сина. Час від часу вставляла слівце й мати. Герка здивовано витріщався на батьків. Такими ніколи їх не бачив. Навіть того разу, коли вперше пізнав важкість батьківської руки, їхні очі не палахкотіли таким гнівом і люттю. Тоді Захватаєв відшмагав жорстоко, але справедливо, і син назавжди засвоїв урок. Зараз обоє говорили незрозумілою мовою, хоча окремо всі слова зрозумілі, але зміст їх не усвідомлювався, точніше, не вкладався в голові, немов усе відбувалося не наяву. Уві сні.

– І дивися, Герку, бовкнеш зайве – задушу своєю рукою, – Павло Лаврентійович, бачачи розгублену безпорадність сина, труснув його з такою силою, що голова на жилавій і міцній шиї заходила ходуном. – Розумієш, шмаркачу, порішу, як порішив сина Тарас Бульба. Задушу за всіма правилами високих матерій. За тими, що в школі не вчать… Правда – вона гарна для народу. У школі. А життя… Так що дивися, гаденя…

Від останнього слова Герка стиснувся, знітився, навіть зростом, здавалося, став дрібнішим; у душі щось надломилося, ніби хряснули молотом по годиннику на повну силу; щойно він справно ходив, задерикувато цокав і показував точний час, а після удару вмить став металобрухтом, марною річчю, і жоден майстер у світі не зможе його оживити…

Попереднє ув’язнення, слідство, суд минули, як уві сні. На всі запитання Макар відповідав: «Птах на гнізді сидів… Лебідь-кликун… Годинами спостерігай – не набридне… А вони регочуть… І веслами, веслами, веслами…» – Густий голос хлопця, як і при зустрічі з браконьєрами, ледь тремтів; і дивився він із такою ж розгубленістю й така ж туга плескалася в його очах.

Трійка, сидячи на підвищенні в залі суду, мимоволі відводила погляд: слідство проведене гірше нікуди. Сліди на березі озера позмивав дощ. Речові докази не закріплені або зовсім зникли. Але головне – дзвінок згори. Дзвінок тихий. Вагомий. Суворий… Хлопці у свідченнях губляться, хоча, видно з усього, кажуть правду. Поранений же торохтить чітко, без затримки. Говорить упевнено, немов книгу читає:

– Ні-ні, товариші судді, лебедів ми не стріляли. Приїхали після трудів праведних відпочити, порибалити, шашличками побалувати. Це можуть і свідки підтвердити, що випадково опинилися в Михайловича. – Власник тенорка здоровою рукою показав убік жінок, які залишилися в залі суду після свідчень, потім тикнув покаліченою рукою вбік Макара. – А цей бандюган із дружками першими наскочили, коли ми під’їхали й зробили зауваження, мовляв, що ж ви таку красу губите… Ви ж бачите, товариші судді, яка орава на кордоні зібралася. Не заперечую, можливо, і родичі. Тільки що, хіба родичів годувати не треба? Дорогі родичі з України, либонь, в очі не бачили кликуна. От і вирішив, мабуть, старий догодити дорогим гостям, дати посмакувати лебедятиною, а там, якщо пошукати, і ведмежину на стіл виставив. Так що самі хлопці птахів стріляли й дубиною били, і луками, щоб не чутно. Із цілим арсеналом прибули.

Публіка в залі загомоніла, доки її не втихомирив бронзовий передзвін дзвоника. Натхнений, як йому здалося, підтримкою залу власник тенорка зі ще більшим запалом і старанням відповідав на запитання:

– Так точно! Так точно, товариші судді! Напали на нас першими, всією оравою. Справжня банда! Собакою цькували. Рушницями й стрілами погрожували. Потім цей бандюжище змахнув топляком, і я вже нічого не пам’ятаю – отямився в лікарні. – Чоловік знову тикнув покаліченою рукою вбік Макара. – Ось, дивіться – і дотепер рани на обличчі видно. Стріляти треба таких, товариші судді. Яких людей поклав, бандюга! Війну пройшли… Від шмаркача голови склали. Кращі люди краю… У великих чинах…

Жодного сумніву в голосі пораненого. Хлопці ж нічого переконливого сказати не змогли про те, що сталося на березі озера. Леонід підвернув у ковдобині ногу й відстав. Андрія на суді не було, зачитали лише його показання. Брат писав, що заблукав, тому оббігав старорічище, а коли вийшов на берег, усе скінчилося. Дівчисько запевняло, що чужі стріляли. Вбили Бурана й першими вдарили брата. Потім довбонули її, та так, що з очей бризки посипалися. За цими бризками більше нічого вона не бачила. Залишався Герка-студент, найстарший, уже повнолітній, показання він давав неспішно, доладно. Як і велів Макар, він зачаївся на березі озера й чекав сигналу – крику кедрівки й дятла, а коли дошкутильгав Леонід із розпухлою ногою, вони вирішили без сигналу бігти до місця, де почули гамір. Прийшли, а там усе кінчено. На березі розпласталися застрелений собака й Жека в нестямі; несповна розуму тряс головою Макар, стоячи по коліна у воді з молодою осикою в руках; а неподалік човен – відразу з Леонідом і не помітили тих трьох на дні; лише коли вирішили причалити його до берега, розгледіли: лежать люди покотом – ніби заснули…

Даючи показання, Герка кидав тривожні погляди на батька, на Макара, на Льонька. Те, що браконьєри напали першими, Герка бачив добре – прибіг до озера до початку бійки, а коли Макара й дівчисько молоснули межи очі – кинувся на допомогу, але біля останнього куща, упізнавши батькового начальника та інших його товаришів по службі, на мить затримався, не знаючи від несподіванки, як учинити, та так і залишився сидіти за кущем, доки не пришкандибав Льонько.

Посвідчивши, Герка уважно вслухався в слова інших свідків і в запитання, потай ще на щось сподіваючись, але після обвинувальної промови зрозумів: Макара, справді, вже нічого й ніхто не врятує. На останнє засідання суду, коли оголошували вирок, студент не прийшов.