Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

княжича Ігоря Рюриковича, що, зустрівши між двома берегами своє щастя в образі дочки перевізника Ольги, мабуть, він неодмінно б заспівав, пливучи з нею від одного берега до другого, пісню. Як-от «Береги», що її виконує О. Малинін. Берега, берега. Берег этот и тот. Между ними – река моей жизни. Между ними река моей жизни течет, От рожденья течет и до тризны. Там, на том берегу, что течет по судьбе, Свое сердце тебе я оставил. Свое сердце навек я оставил тебе, Там, куда не найти переправы.

І звичайно ж:

А на том берегу – незабудки цветут, А на том берегу – звезд весенний салют. А на том берегу мой костер не погас, А на том берегу было все в первый раз. В первый раз я любил и от счастья был глух. В первый раз пригубил дикий мед твоих губ. А на том берегу, там, на том берегу, Было то, что забыть никогда не смогу.

І на всі часи – що тоді, тисячу з гаком літ тому, що тепер, що завтра-позавтра і взагалі на всі віки прийдешні, кожен з нас, хто колись жив чи завтра житиме, вперше пригубивши дикий мед з коханих вуст, ніколи того не забуде…

Билицю про свою прапрабабцю Ольгу Анна Ярославна розповіла і графу Раулю, коли вони розважалися полюванням у лісах біля Санліса. Графові оповідка страшенно сподобалась.

– І що? І що? Що? – вигукував він, не зводячи з королеви захопленого погляду живих променистих очей (що граф у неї закоханий, вона вже відчувала і це їй подобалось і хотілося, щоби він ніколи не зводив з неї своїх променисто-захоплених очей).

– Княжич Ігор тоді викрав дочку перевізника? Викрав? Викрав??

– Та викрав! Викрав!!! – захоплено вигукувала Анна. – Викрав, бо то була його доля, дочка перевізника. Тож і викрав. Правда, перед цим він запитав її, чи не буде вона проти, якщо він… якщо викраде її?

– Запитав? І що вона відповіла? – граф, здається, вже місця собі не знаходив, так збудився. – Що-що, що відповіла Ольга княжичу Ігореві на його… е-е… пропозицію викрасти її?

– А що може відповісти дівчина тому, хто їй сподобався? Згодою.

– Отже, він викрав Ольгу? З її згоди?

– Атож. Викрав. І вони побралися, і Ольга стала княгинею. Ще й Руссю потім керувала. Мудрою виявилась.

Граф Рауль раптом кинувся до неї – він усе робив рвійно-зухвало, наче зненацька, – кинувся і…

О боги, він підхопив її, королеву-вдову, на руки.

– Я теж тебе викраду, кохана моя! Візьму приклад з того Ігоря-молодика. Викраду! Зараз же. Негайно! І в замок свій тебе відвезу на коні швидкому. Ти не будеш проти, га? Якщо я тебе викраду?

Замість відповіді вона, у нього на руках, заплющила очі і, обхопивши його за плечі руками, ще тісніше до нього пригорнулась…

– Усе, все, все! Я тебе викрав, люба Анно! – кричав граф і бігцем поніс її до свого коня, посадив її на свого гнідого, вигукуючи: – О боги! Я викрав Анну, викрав з її згоди! А все, що я захоплюю, – фортеці, міста чи жінок, – назад я вже ніколи не повертаю…

Анна не перечила, і граф, ошалівши від щастя, цілував її ще і ще…

– Але ж у тебе є дружина… – посмутніла королева.

– Віднині моя єдина дружина – це ти, моє щастя!

Усе в цій любові було красивим і навіть легендарним.

Так-так, існує легенда, згідно з якою граф Рауль викрав Анну під час полювання. Королева (як шепотілися у Санлісі й Парижі) навіть не чинила опору – вона дуже хотіла, аби граф викрав її. Щоб пустити чутку, буцімто її, королеву, присилували вийти заміж. Але викрадення було (як усі знали) зі згоди королеви. Ухопивши Анну на полюванні, граф всадовив її до себе на коня