Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

З інтернет-видання:

«Чи принесло радість Анні життя в Санлісі? На це запитання важко відповісти однозначно. По сусідству з Санлісом знаходився замок могутнього феодала графа Рауля Крепі де Валуа, нащадка грізного Карла Великого і пізніше одного із засновників династії Валуа, що почала правити країною у 1328 році. Граф жив із другою дружиною Елеонорою, мав двох синів і двох доньок від першої, яка померла 1053 року. Побачивши свою королеву Анну під час одного з королівських бенкетів, вельможа закохався в Ярославну. За життя кузена, короля Генріха І, Крепі, граф Валуа, стримував свої почуття. Після смерті Генріха він перший розділив з Анною її горе. Не проминав жодної нагоди, аби якомога частіше бувати в королеви, часом давав ділові поради, допомагаючи в управлінні країною. В основному, поради зводилися до того, що треба ослабити позиції непокірних підлеглих, які, користуючись малолітством короля, намагалися провадити свою політику: не платити в державну скарбницю податків, не поставляти солдатів для служби в королівському війську, не з’являтися на королівські ради, де вирішувалися державні справи. Герцог Аквітанський, наприклад, заявив графові Фландрії Бодуену V, який після від’їзду Анни до Санліса виконував обов’язки регента, що не хоче бути васалом підлітка-короля, нехай підросте, мовляв, тоді побачимо. Хтозна, чи не так само поводився б Рауль Крепі де Валуа, якби не кохання до Анни? У Санлісі граф усе настирливіше упадав біля молодої вдови і в один із візитів освідчився. А що ж Анна, яка добре знала: сусід офіційно не розлучений?.. Можливо, вона також кохала – чим же іще пояснити її згоду на шлюб? А може, страшний привид самотності лякав королеву своїм холодом, який вона з кожним роком відчувала все дужче? Старший син відійшов од неї, середульший помер, восьмирічний Гуґо як міг зарадити матері? Хотіла була забрати його з собою до Санліса, але за наказом Філіппа Гуґо не пустили з нею: Філіпп заявив матері, що буде краще, коли брат знаходитиметься біля нього. Отже, попереду самотність, бо рідні брати і сестри, сонячний Київ – ой як далеко… Напередодні весілля граф надав колишній дружині Елеонорі, яку вигнав з дому, запідозривши зраду, невеликий маєток на півдні Франції, а слугам наказав не пускати її до замку…

З великими труднощами Елеонора дісталася Рима, щоб поскаржитися папі на колишнього чоловіка. За наказом папи Олександра II (це коштувало жінці, мабуть, не одну сотню дукатів) через архієпископа реймського графові де Валуа було направлено листа.

З цим посланням архієпископ прибув до замку Крепі і чекав кілька днів, поки господар повернеться з полювання.

Де Валуа був здивований, побачивши таких гостей, а прочитавши листа від папи, ошаленів і розтоптав пергамент чоботиськами. В посланні папа писав: «Ваша поведінка, сеньйоре, стосовно вашої цнотливої дружини не гідна не лише високого звання графа Крепі де Валуа, а й християнина. Людські й церковні закони засуджують вас! Бійтеся порушити їх. Я наказую підкоритися вищим наказам моїм як первосвященика, в противному разі ми змушені будемо вжити проти вас церковних канонів і відлучити вас від Христової святої Церкви». Граф відказав архієпископу, що Рим не має права втручатися в його особисте життя, відповіді на листа не буде, а посланець папи нехай забирається геть…

Граф Рауль Крепі де Валуа був проклятий і відлучений від церкви; хоча це мало його турбувало. Бенкети, полювання, розваги, урочисті обіди цікавили сеньйора більше за кару Божу».

А потім молоді обвінчалися в церкві Святого Вікентія. Та і як би кюре не обвінчав самого графа Рауля, церковного попечителя, за чиї щедрі внески існував і сам приход, та й кюре мав за що жити, і жив непогано – на пожертвування графа.

– Святий отче, – без будь-якого вступу велів йому граф. – Негайно, цієї ж миті, повінчайте нас!

З ним була королева Анна, і це насторожило кюре.

– Сеньйоре, що ви кажете і що чують мої вуха? – розгубився священик. – Як вас повінчати, коли ви… ви одружені? Смію нагадати, з графинею?..

– З ким я зараз перебуваю у шлюбі – я, отче, і без вас добре знаю.

– То як я вас можу повінчати ще з однією жінкою, шановний сеньйоре?

– Це вже ваша справа, як. Вінчайте, отче, й швидше! – підвищив голос граф. – А щодо… щодо згадуваної вами графині, моєї теперішньої дружини, то я завтра ж почну з нею шлюборозлучний процес.

– Тож як завершиться шлюборозлучний процес, шановний сеньйоре, тоді й можна запровадити вінчання з цією жінкою, себто з цією пані, що біля вас.

– Чека-ати?! – гримнув граф і брилою навис над маленьким священиком. – Ти знаєш, святий отче, що згоду на розлучення дає тільки папа римський? А його згоди чекають роками! А я і дня не можу прожити без цієї жінки, – пригорнув до себе Анну, що розгублено кліпала повіками. – Я помру, якщо вона сьогодні не стане моєю!

– Тоді хоч Бога побійтеся, сеньйоре.

– Кого мені боятися – моя справа! А тобі раджу побоятися не Бога, а мене. Бог далеко, а я завжди близько.

Граф мав рацію: Бог і справді далеко, а сеньйор близько.

– Прошу до вівтаря, – заметушився кюре. – Сподіваюсь, вінчання буде за взаємною згодою?

– Саме так, отче, – відповіла за графа Анна. – За взаємною…