Читати книгу - "Чумацький шлях"

– Я тум. Батько мій – татарин, а мати – українка з полонянок. Вона й навчила балакати по-вашому. Таких у Криму багато.

– Чому ж ви схопили мене і тягнете хтозна-куди?

Керім враз посерйознішав, кинув швидкий погляд на свого товариша, та, переконавшись, що той ніяк не реагує на їхню розмову, бо не розуміє її, повів далі:

– Бачиш, ми з тобою батраки. Ти належав своєму хазяїнові, як я своєму. Шакір-заде може мене побити, примусити працювати, може навіть продати іншому хазяїнові, тобто кожному, хто добре заплатить. Він не має права лише вбити мене, бо життя моє належить Аллахові…

Івась аж присвиснув.

– Чекай! Невже ти хочеш сказати, що й мене продано?

– А чому це тебе дивує?

– Ну, як же! У нас не заведено торгувати вільними людьми.

– Так то ж вільними. А ти невільний, ти батрак, це те ж саме, що ваш кріпак! Пригадай, хіба ваші беї не продають своїх кріпаків?

– Буває, продають… Та я ж не кріпак!

– Не знаю, я сам бачив, як розмовляв твій господар з моїм. І не краєм вуха чув їхню розмову, бо перекладав її…Одно мене здивувало: не мій хазяїн платив за тебе твоєму, а твій – моєму. Скільки – не знаю, але що платив – бачив на власні очі.

– Так ось воно що! – Івась враз усе зрозумів: Хуржик просто спекався його, щоб заволодіти Катрею. – То він заплатив Шакіру-заде за те, щоб той перепродав мене, чи за те, щоб убив?

– От цього не знаю. Та коли б він мав убити тебе, то не розпорядився б допровадити додому, а прикінчив би десь ближче, в степу, щоб сліду не було.

– І то правда… А скажи, Керіме, тобі не страшно, що ви нарветеся на царські війська, що стоять у Криму, і вони вас покарають? Адже це злочин, що ви схопили мене!

– Ні, не боїмося. Тут, у цій пустельній місцевості їх немає – аж до Кезлева[5]. Та й зараз царському війську не до нас.

– Чому?

– Вчора ми дізналися, що турецький падишах об’явив війну цариці Катерині. Тож невідомо, чи утримаються орусутські військові залоги в Криму. Бо наш хан спить і бачить, як випре їх з півострова.

– Ось як! – вигукнув Івась, вражений несподіваною новиною. – Тепер мені стає зрозуміло, чому мій хазяїн наважився позбутися мене! Він теж, мабуть, дізнався про початок війни і подумав, що війна все спише… Який негідник! Керіме, відпусти мене – я хочу порахуватися з ним! Я уб’ю його!

Керім пильно глянув на свого полоненика і усміхнувся. Усмішка враз скрасила його – була гарна, якась тепла і щира. Навіть – довірлива. Було хлопцеві не більше сімнадцяти літ, мав він чорне лискуче волосся, карі очі, злегка смугляву шкіру і правильні риси обличчя, як у більшості тумів. Щось у ньому було від батька-татарина, але немало рис успадкував він і від матері-слов’янки. І цей сплав Азії та Європи несподівано дав світові новий тип людини, поширений по східній Україні та на Балканах, – міцних чорнявих красенів-чоловіків та не менш міцних, тілистих, іноді злегка кирпатеньких чорнобривих красунь.

Івась з надією дивився на хлопця.

– Ну, чого вагаєшся? Зроби добре діло – відпусти. Скажеш – утік.

Керім заперечливо похитав головою.

– Ні, ми цього не зробимо. Хазяїн заб’є нас до смерті!

– Та яке ж він має право? Сам же казав, що твоє життя належить Аллахові.

– Е-е, ти не знаєш наших звичаїв. Він не заб’є нас, а зробить так, що сконаємо самі поволі. Та ще й намучимося. А тому, що ти втік, він нізащо не повірить. Отож бачиш – ми не можемо тебе відпустити. А хоч би й відпустили, то ти не дістанешся до своїх. Наш край пустинний.

– Куди ж ви мене завезли?

– Ще не завезли. Але завеземо. На півострів Тарханкут. Чув?

– Ні, не чув.

– Ну, то почуєш і сам побачиш. Давай руки – зв’яжемо! І – по конях!

– А може, так? Я не втечу, їй-богу!

– Та ні, давай краще зв’яжемо руки, щоб нам спокійніше було.

Керім усміхнувся своєю приємною посмішкою, а його товариш суворо прикрикнув:

– Руки назад, урусе! – і скрутив їх міцно.

Вони допомогли йому сісти на коня і рушили понад берегом моря на захід сонця.