Читати книгу - "Куркуль"

— Ах ти, сука!

Він навідліг ударив Василину, та схопилася за щоку, похитнулася, утратила координацію. Цим скористався Іван — схопив її, розгорнув і повалив на підлогу. Розсунув руки, навис над нею.

— Відпусти! Гад, шо ти робиш?!

— Ти мене розпалила, сама винна. Ходиш тут, світиш задом!

— Коли я…

— Дивись, будеш пручатися, згною на Соловках.

— Прийди до тями…

— Я при тямі. Ще й як при тямі! Попереджаю — або віддайся, або здохни.

Останні слова Іван не сказав, а прогарчав. Крапельки слини бризнули на обличчя Василини. Вона зблідла, стиснулася. Страшний відблиск в очах Горового до первісного трепету злякав її. Жінка заціпеніла, ніби під поглядом удава. Зненацька їй стало так страшно, як буває, коли в сутінках бачиш диявола в контурі дерев. Ось же він, стоїть у чорній примарній повітряній піні, гойдається на вітру в нічному саду. Немає більш страшного видіння, ніж це. А тут — немов вона подивилась просто в зіниці сатани. На мить їй здалося, що ті зіниці звузилися до прямої смуги, по-котячи. Василина відчувала, наче пекельний сморід наповнив усю кухню. Утілення світового зла прийшло до неї. Вона запанікувала. Послабила руки, розтягнулася у весь зріст. Горовий побачив, як жінка піддалася. Розбурханий, він відпустив її долоню, доторкнувся до сукні, незграбно спробував розстебнути ґудзики, але йому не вдавалося. У люті він схопив край, смикнув його. Відлетіли ґудзики, задзвеніли по підлозі, закружляли й затихли. Іван із пристрастю закотив Василинину білизну, яка ледь утримувала налиті груди. Уп’явся в сосок, хапав жіночу плоть, навіть, здавалося, злегка гарчав. Він оголював свою жертву, торкаючись до сороміцьких місць і тремтячи від збудження. Коли він у неї увійшов, то булькання води в каструлі припинилося — вона википіла. Ще кілька хвилин — і по кухоньці поплив запах горілої картоплі. Аромат був спочатку навіть приємним, але після став важким. З часом він перетворився на справжній огидний сморід. Цей сморід кружляв над напівголим чоловіком, який порався з жінкою, що покірно відвернулася вбік. Її гарні блакитні очі зблякли, утратили колір. Замість світло-синього вони заповнилися чимось каламутним, на вигляд страхітливим. Утратили різкість, розпливлися під серпанком. Погляд жінки наповнив тваринний жах.

Федот не міг заснути. У хаті вже зменшили яскравість гасової лампи, залишивши тліти маленьку червону пелюстку полум’я в скляній оболонці. Саша, стомлена хатньою роботою, заснула. Відвернувшись до стінки, вона тихо сопіла. Діти принишкли, теж занурилися в глибини сну. На іншому кінці будинку у своїй кімнаті спав Петро. Коли його кинули посеред поля, він, не дочекавшись допомоги, намагався йти по втоптаній дорозі, але марно — пройшов тридцять аршинів і впав знесиленим. Тільки пізно ввечері за ним приїхав брат. Поруч із ним на санях сидів сусід Микита, літній чолов’яга з непривабливим обличчям. Федот тримав у руках сокиру й боязко озирався навсібіч. Він марно шукав хоч якихось слідів Жвавого, але той, зведений грабіжниками, розчинився в сніговій кошлатій завірюсі. Немає більше коня! І санок! І багато чого вже немає. На Федотовому обличчі застигла маска жалю. Не себе він шкодував, а бідну тварину, яка зникла в чужих людей. Ех, як же ж так, Жвавий! Хто тебе погладить, приголубить? Із ким можна буде ще поговорити без докорів і стогонів? Ні з ким… Життя подробилося, як горіх під молотком. Так він зустрів брата — злий, пригнічений і з темним лезом сокири.

Коли вони привезли Петра додому, той охав і стогнав щохвилини. Зле йому було тілом так само, як погано було на душі у Федота. Пораненого Шевченка обмили, оглянули. Наявне було невелике обмороження пальців ніг, і злегка кровоточила рана від кульового поранення. Оклигає, виживе. Та й що говорити, у Шевченків увесь рід такий — здорові, угодовані, рум’яні. Ось батько жив би і жив, якби духом не впав після Революції та не вщух, мов рослина. І сини його звикли і до важкої праці в полі, і до не дуже радісного селянського життя взагалі. А коли радіти? Працювати потрібно. «Потрібно. А кому це потрібно?» — подумалося Федоту. Від цієї думки йому стало раптом нестерпно гірко. Він просто відчував цю гіркоту в роті, немов полину наївся. Хотілося сплюнути, виполоскати рота, але не допоможе. Знав він, що гірше стає з кожним днем, уже не відаєш, коли це припиниться.

Молодший Шевченко лежав у напівтемряві. Рожеві відсвіти з печі просочувалися крізь сіро-темні тіні. Гасниця тліла сірниковою голівкою. Бліда смуга місячного простирадла спадала з вузького віконця на чорну підлогу. У голові розсипалися думки, розліталися голоси, неначе намальовані, пливли в каламутній далині свідомості. «Як же ж гірко! Ой, як гірко», — сухо пробурмотів він. Відразу йому згадалося, що ніхто не поховав Нестора. Так він, мабуть, і лежить у снігу, навіть, може, обгризений звірами. Не по-людськи! Федота так схвилювала ця думка, що він хотів схопитися й бігти до лісу просто зараз, але де там — була безпросвітна ніч. Уся нечисть вийшла на стежки, можна і не повернутися живим. Перевертаючись і смикаючись, він довго не міг заснути, усе думав і думав. Коли нарешті потік думок став рідшим, обмілів, як літня річка, а потім і зовсім пересох, Федот провалився в порожній і просторий сон.

Рано-вранці він уже ступав по сніжній поверхні, продавлюючи глибокі рівні сліди. Він закутався, в одній руці тримав ту ж сокиру, а в другій — піку. Потрібно було викопати в землі хоч невелику яму, аби поховати колишнього сусіда. Йому здавалося, що він зараз побачить його останки, обгризені до кісток, роздерті нутрощі, кишки, що випали. Ці видіння кидали його в остуду, турбували всю дорогу. Та й як це — бачити те, що приховано в людині? Прикритий шкіряною оболонкою, організм береже в собі безліч огидних частин.