Читати книгу - "Куркуль"

— Е… Я… Добре!

Костянтин простягнув руку й узяв конверт. Він підвівся, хотів був щось сказати, але нічого не спромігся вимовити.

— Запам’ятайте: цілком таємно! А ввечері поговоримо, як вас просунути по кар’єрних сходах.

Усі ці слова, обіцянки, надії зовсім збили з пантелику Костянтина. Він так само стискав свою вицвілу пошарпану заячу шапку. Кілька років тому Костя знайшов її в будинку колишнього куркуля. З хати все вивезли, а ось шапка валялася за великим комодом. Бог знає, хто її туди кинув. Нічого ж свого в Кості не було. Ось і з Василиною йому житло підвернулося чуже: вона була племінницею покійного голови, і той підселив молодят у куркульський будинок. Костя тихий, спокійний, невередливий. Та й навіщо комизитися — живи собі своє маленьке життя, нічого більше, ніж поїсти й поспати. А тут — заступник голови! Дивно все це… З такими думками Костя залишив кабінет, а обличчя Горового розпливлося в усмішці.

Увечері він прийшов до хати, де проживав. Ідеолога зустрів уже звично темний коридор, довгі стіни, затишна, але обшарпана кімната. Василина вишивала, ритмічно втикаючи голку в матерію, провертала її, а потім витягувала з другого боку. Гасниця тліла. У приміщенні було тепло. Ось же ж куркульня проклята, може так побудувати будинок, що обігріваються всі кімнати! Вони привіталися. Іван стомлено сів у крісло.

— Василино, будьте ласкаві, зробіть мені поїсти. Може, картоплі зваріть, — попросив він.

Жінка з розумінням кивнула, устала, відклала шитво. Вона пішла на кухню, а Горовий трохи насупився. Якесь невідоме досі збудження охопило його. У голові поплили образи, фігури, особи. Він раптом згадав усіх, буквально всіх поіменно, кого угробив. Сергій, Володимир, Афон, Анастасія, Никифор, Степан… Ні, усіх не перелічити! Скільки їх, ворогів народу, які засумнівалися в істинності намірів влади! Немислимо, як буржуйська зараза поширюється. Таких людей дедалі більше й більше. Вони — інфекція в організмі країни. Паразити. Від них потрібно лікувати. Ось і Костя — туди ж до списку. Не повернеться він ані сьогодні, ані завтра вранці. Папір, який йому дав Горовий, адресувався в НКВС. Він свідчив: подавець цього документу є зрадник Батьківщини, підкуркульник, який оселився в хаті колишнього мироїда, таким чином привласнивши собі його майно. Зрадив інтереси комуністів і заграє з буржуазними покидьками. Підпис — заступник голови району з ідеологічної роботи Горовий. З таким описом Костю одразу посадять у карцер, завтра відправлять у місцеву в’язницю, а післязавтра він, стікаючи кров’ю, спльовуючи вибиті зуби, поламаними кострубатими пальцями буде тримати олівець, щоб вивести свою карлючку-прізвище на аркуші з визнанням. А після-післязавтра його посадять у «столипінський» вагон і умчить він Костянтина в далекі простори Півночі, де судилося йому замерзнути в тайзі під час спроби втечі. Усі ці думки привели раптом Івана Єгоровича в надзвичайне, можна сказати, шалене збудження. Так буває, коли вперше вбиваєш людину, дивишся на труп і не можеш усвідомити, що сталося. І тут зненацька, в одну мить, ти розумієш, що став новим Каїном і згубив свого брата. Але замість каяття в серці накопичується злість. Дика, неконтрольована, диявольська. Так, він знищив їх усіх! Він вирішив, що їм не потрібно жити! Він тепер замість Бога визначає, хто буде існувати, а хто розтане в небутті. Він і є Бог!

Горовий змінився в обличчі. Погляд його став жорстким, пронизливим. Немає йому супротивника. Немає такого, хто кине йому виклик. Іван Єгорович раптом відчув себе таким сильним — і водночас таким жалюгідним… Йому так захотілося відчути тепло! Ніжне, жіноче. Нехай баба пестить його, нехай утішає, змиє його душевний біль, усі ці страждання гордості та це роздвоєння особистості. Він устав. Поправив бляклу сорочку, пошиту у військовому стилі. Пішов до кухні. Василина копирсалася в пічці, стежила, як булькає й кипить вода з картоплею. Водночас вона наливала чай у склянку, що одразу зафарбовувалась брунатним.

— Скоро, скоро, Іване Єгоровичу, зараз уже буде готове, — сказала вона.

— Так-так, — неуважно пробурмотів той і сів позаду жінки на табурет. Товстий, відгодований зад Василини миготів перед очима Горового. Він намагався відвернутися, але не мав на це сил. Комуніст не міг відвести погляд, адже тоді лізли думки набагато страшніші, убивчі. Що з ним відбувається? Як себе втихомирити? Як учинити?

— Нате вам поки чайку, а зараз і картопелька буде, — особливо м’яко сказала Василина.

— От спасибі, — приглушеним голосом відповів Іван.

— Я тільки ось наварила на двох. Скоро чоловік повернеться, сказав, що у справах поїхав, — дбайливо продовжила вона.

— У справах, у справах, — докладно повторив Горовий.

Жінка відійшла від столу, відкрила шафку й спробувала дістати з верхньої полиці глиняну баночку з приправами. Вона встала навшпиньки, її поділ задрався, оголивши м’ясисті білі стегна. Тут Іван підскочив, ухопив бабу й повернув до себе обличчям. Від несподіванки та зойкнула.

— Ляж зі мною, немає сил терпіти! — загарчав він.

— Як? Ти що?! Відпусти!

— Ні!

— Шо ти! Відпусти!

— Ти не комизься, гірше буде!

— Та як ти смієш!

Василина спробувала вирватися, але Горовий учепився в неї, не даючи й на сантиметр віддалитися.

— Здурів? Іди!

— Так, здурів. Ти мене з розуму звела.

— Господь із тобою, іроде! Я поскаржуся!

— Кому? Прошу одного, не опирайся, піддайся мені.

— Як ти?.. Що ти?.. Тварюка!

Вона розмахнулася, спробувала вдарити його невеликим глечиком, але Іван вчасно підняв руку й горщик розбився об