Читати книгу - "Куркуль"

Ще трохи; ось і та галявина. Він обережно ступав настом, немов це була трясовина. Ось тут сталася колотнеча, значить, десь має залишатися труп. Ось — опуклий горбок. Треба розрити. Федот заходився розгрібати снігову купу, але, на жаль, докопався до обмерзлої землі, і нічого. Так було і вдруге, і втретє, поки він не побачив збоку непримітну хвилястість на рівній поверхні. Шевченко обережно підійшов, торкнувся рукавицею, заглибився і відчув щось тверде. Є! Рухаючи долонею на всі боки, розчистив шматок горбка, оголивши сіро-зелену тканину. Змітаючи сніг і знімаючи шар за шаром, Федот побачив людину. Хоча не все сталося так, як він собі уявляв. Сірозеленість поширилася, перетворившись у солдатську шинель. На ногах чорніли кирзові чоботи. Стирчали посинілі руки. Це червоноармієць, який хотів його вбити! Ось воно як, значить, він розкопав свого душогуба. Чоловік трохи відступив. Обличчя загиблого селянин не став розкривати. Та й що дивитися на цю закривавлену пику? Собаці — собача смерть. Нехай тут так і лежить — звір поласує. Йому стало раптом нестерпно зле, гірше, ніж зазвичай. Ніби він дивився зараз на себе, ніби не солдатик там лежав, а він сам — умерз у лісовий ґрунт, з’єднався з лісом.

«Ось яка вона, смерть. Потворна, немов відьма. Холодна, як лід. Противна й жорстока», — думав селянин. Він почистив сніг на шинелі, скинув, ніби борошно зі столу, тонку снігову стружку і продовжував, поки не показалася золотиста бляха на ремені. У квадратній окантовці виднілася зірка, посеред якої застигли серп і молот.

— Диявольська позначка, — пробурмотів Федот.

Після відійшов далі в пошуках свого померлого сусіда. Як на зло — немає його, немов провалився в товщу землі, просочився в густі шари ґрунту. Шевченко ступав по перині снігу, залишаючи вм`ятини і ямки. Нишпорив пікою і туди, і сюди. Тіла не було. Невже поглинули його вовки?! Навколо було тільки безмежне біле простирадло та могутні стовбури високих ялин.

Шевченко почухав голову. Він уже обнишпорив усю округу — трупа немає. Тільки зібрався йти, як почув позаду хрускіт гілок. Обернувся — брунатна туша повільно наближається до нього. Ведмідь! Шатун! Звідки вони в цих краях? Забрів невідомо звідкіля. Глухий рик, повільний крок… У цей час вони особливо злі, не знають спокою й сну. Федот озирнувся — звір рухався спокійно, неначе йому ні до чого немає діла. Він навіть опустив голову й брів, як вівця, іноді поглядаючи вперед. Поки не стало надто пізно, Шевченко вирішив залізти на дерево, щоб перечекати, коли ведмідь пройде далі. Заклавши сокиру за пояс і схопивши піку, Федот потягнувся до гілки старого дерева, ногами підпер стовбур і рвонув угору. Піднявся й поліз вище. Дякувати Богові, вітер піддував з іншого боку й шатун не відчув його. Чоловік заліз якнайвище, причаївся.

Брунатна пляма виднілася на мармуровому тлі. Звір обминув дерево, де сховався Федот, і наблизився до снігового горбика. У ньому, як в труні, виднівся труп червоноармійця. Голодний ведмідь почав обнюхувати тіло, намагався зрозуміти, що за тухлий запах пробивається крізь крижану кірку. Він нахилив морду, водячи нею в різні боки над зеленіючою тканиною. Потім добрався до синьо-блакитної руки, присипаної снігом. Сильне, широке дихання розпорошило сніговий покрив, відкривши змертвілу плоть. Тварина ще раз глибоко вдихнула, розкриваючи ніздрі. Трупний запашок став відчуватися набагато сильніше. Їжа! Майже миттєво ведмідь надкусив знайдене, яке піддатливо хруснуло, і заплямкав мертвою плоттю.

Федот щойно запримітив, що звір схилився над червоноармійцем і повільно водив мордою. Шевченко в цей момент висів на дереві, у п’яти аршинах від дивної пари. Ведмідь страшенно налякав його, та й що сказати — він узагалі бачив такого звіра вдруге в житті. У цих краях вони — рідкість. Страх розплився в душі, проникаючи в усі куточки. Перечекати тут, краще перечекати! Нехай звірюка наб’є черево, а що — трупу вже байдуже. Що йому тепер? І тут, на цих думках, щось сколихнулося всередині, наче лід в ополонці. Федот раптом подумав: а ось якби його так кинули на розтерзання диким звірам? Від людини після смерті залишається лише оболонка, яку, мов покинутий будинок, потрібно зберегти…

Федот зітхнув. Ох, це ж його прагнення бути правильним! Ось і зараз терзає його, не дає спокою. Шевченко трохи подався вперед — подивитися, що там робить ведмідь; однією долонею вчепився за гілку, перенісши трохи своє тіло. Тут із руки випала піка, із гострим і противним звуком полетівши вниз. Бух! Ведмідь повернув голову, завмер. Звук розтривожив його. Він відірвався від поглинання трупу й зробив кілька кроків, напружено вдивляючись у лісову далечінь. Шевченко, розтягнувшись, спробував пересунутися назад, ближче до стовбура, повів рукою, намагаючись ухопитися за невеличкий, на дві п’яді, сук. Але тут рукавиця ковзнула по зледенілій корі, Федот сіпнувся, не втримався, тіло втратило рівновагу, він звалився на нижню гілку, зачепився рукою, провисів секунду й полетів униз. Ще гілка, падіння пом’якшало, але пальці вперто не хотіли схопити товсті, укриті гидкою крижаною кіркою відгалуження, ковзали й розтискалися. Три аршини, і він звалився в сніг. Приземлення невідомого об’єкта ще більше здивувало ведмедя, який підвівся на задні лапи й погрозливо загарчав. Йому здалося, що чужинець захотів поласувати його їжею, тому він сприйняв це падіння як раптову атаку невідомого звіра, що лазить по деревах.

Федот плюхнувся до м’якої перини снігу, який піддався й прийняв його до морозної гущі. Добре, що в падінні Шевченко встиг вихопити сокиру й направити її лезом від себе, інакше він розпоров би власне черево: безглузда й випадкова смерть. Щойно він приземлився, як почув дикий, глухий рик. Шатун повільно йшов на двох лапах у його бік, а потім зненацька з тупуватим гуркотом опустився на чотири й побіг на чужинця. Шевченко стрепенувся, підвівся на ноги, і тут велика туша налетіла на нього, збила з ніг. Майже в цю ж секунду чоловік устромив у бік оскаженілої тварини сокиру. Ведмідь завив, трохи подався ліворуч і, колошматячи