Читати книгу - "Війни художників"

Саркісов іноді навіть заздрив цим жінкам. Покрутила задницею — і може отримати якщо не все, то принаймні дуже багато. А тут доводиться з ранку до ночі крутитися, як вуж на сковороді, аби тільки нарком був задоволений. А подяка? Та будь-яка коханка Берії (з постійних, звичайно) може отримати більше за нього! Але, як кажуть, кожному своє.

Зараз він спостерігав, як в очах Лілі Гофман наростає страх. Коли вона, навіть нічого не запитавши, приречено пішла до машини, він зрозумів, що проблем із цією особою не буде. Її волю було паралізовано однією згадкою імені наркома Лаврентія Берії.

Його машина проїхала по Садовому кільцю, повернула на Качалова. Зупинилася біля височенного зеленого паркану, за яким майже ховався будинок. Він вийшов, стукнув у браму. Повз нього, опустивши очі, не пройшов — майже пробіг перехожий. Саркісов провів його важким поглядом — перехожий явно не здогадується, хто тут господар. А то перейшов би на інший бік. Крізь віконечко визирнув охоронець у синьому форменому кашкеті.

Високі металеві ворота розчинилися, пропускаючи автомобіль у двір.

Старший майор Саркісов провів Лілію коридорами, заштовхнув у якусь кімнату і зник. У другі двері відразу ввійшов Берія. Був у розстебнутому френчі й захисного кольору галіфе. Сів на диван, розкинувши руки. На губах грала посмішка, пенсне хижо виблискувало. Сказав майже беземоційно:

— Підійди.

Тремтячи всім тілом, вона наблизилася. Він простягнув руку до її обличчя, вона спробувала відхилитися, але він уже встиг зняти з неї окуляри.

— Одягаєш на себе чорт зна що! У цих окулярах ти схожа на бібліотекарку з провінційного містечка. Щоб я більше не бачив цих окулярів! І цих сірих костюмів. Купи собі гарну сукню! Така розкішна жінка не повинна ховати себе під такою похмурою тканиною.

Він притягнув її до себе, стиснув руками сідниці. Вона інстинктивно вперлася йому в груди руками. Сказала тремтячим голосом:

— Як ви можете так… поводитися! Ви ж народний комісар!

Він не відповів, обійняв її за талію і повалив на диван. Упився в губи поцілунком. Вона спробувала пручатися:

— Ви ж культурна людина! Облиште мене!

І тоді він із силою вдарив її долонею по щоці.

— Культурна людина? Роздягайся!

Вона закрила обличчя руками, але він ударив її ще раз. Тепер по другій щоці.

— Роздягайся!

Вона повільно почала роздягатися, та він нетерпляче сам зірвав з неї одяг.

Не роздягаючись, навалився на неї. Вона спробувала стиснути ноги, та він, тримаючи за волосся, ударив її головою об дерев’яну спинку дивана, біль заполонив її свідомість. І Ліля здалася.

Не пам’ятала, коли він зник. Увійшла якась жінка і провела її в душ. Коли вона одягнулася і вийшла, все ще перебуваючи у прострації, до кімнати зайшов Саркісов. Він майже силоміць узяв її за лікоть і повів до машини. У машині на задньому сидінні лежав букет із семи розкішних червоних троянд. Саркісов сів поруч із водієм, повернувся, тицьнув їх Лілії в руки.

За півгодини зупинив автомобіль і висадив її біля будинку, де Лілія знімала кімнату, хоча вона й не сказала йому адресу. Коли Лілія увійшла до себе, годинник показував сьому вечора. Пройшло менше трьох годин після того, як вона вийшла з роботи.

Наступного дня працівник НКВС приніс їй ящик, схожий на той, в яких пошта доставляє посилки. У ящику було дві дорогі сукні й набір французької косметики.

Газета «Комуніст», 24 березня 1940 року

«Конверти з навантаженням». На надруковану під таким заголовком замітку у номері від 15 березня 1940 року начальник обласного відділення зв’язку повідомив, що факти примусового продажу разом із конвертами брошур і журналів підтвердилися. На винного накладено стягнення».

24 березня 1940 року, 5 год. 30 хв.

Москва

Микола Гущенко проснувся раптово. Від того, що за стіною, у кімнаті його сусіда — робітника з «Ленінської кузні» Семена Васильовича Гвоздикова загорланив гучномовець:

Хор виспівував «Інтернаціонал» — гімн СРСР. Пів на шосту. Подумав: вставай, «проклятьем заклейменный». Клятий Гвоздиков. Йому й на думку не спадає, що його гучномовець комусь може діяти на нерви!

Згадав свій нічний сон. Уночі Гущенкові снилося, що він у горах зустрів Сезанна. Сезанн — високий, кремезний, лисий чоловік із чорною бородою. У зім’ятому костюмі-трійці, з палітрою в руках. Стоячи на вузенькій доріжці, яка зміїлася вниз по схилу, він писав пейзаж. Стрункі тополі на фоні гірського схилу, порослого польовими квітами. Коли він побачив чоловіка з палітрою, серце його стрепенулося. Він ні на мить не сумнівався, що то Сезанн і що він його, Гущенка, добре знає.

— Привіт, Ніколя! — вигукнув Сезанн, махнувши йому рукою з пензлем, наче старому знайомому.

— Привіт, Полю. Що то за гора в тумані. Де це ми? — Гущенко наче й не був здивований, що зустрів тут Сезанна.

— Це узгір’я Лове. Ми в містечку Ексі, неподалік Парижа, — пояснив художник.