Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

— Що?

— Що маю вибір! Справді, маю вибір, і Вчитель не буде втручатися, якщо я виберу смерть! Я побачив це у його очах. Я зрозумів іще одну річ… — Добровін стишив голос. — Богам байдуже, буду я жити, чи ні!

— То ми байдужі богам?

— Чи байдужа тобі тріска, що пливе за течією? А якщо побачиш тріску, що пливе проти течії? Ми байдужі їм настільки, наскільки байдужі собі!

— Добровіне, але ж я…

— Це дає тобі ще більше свободи, ніж іншим людям! Я можу вирішувати, йти мені снідати чи не йти, та якщо зачую бойові сурми, піду в бій. Ти ж можеш вирішувати, йти тобі в бій, чи краще піти поснідати…

— Не кажи так! Я ніколи не покину…

— А це вже твій вибір! Зрозуміла?

— Здається, так, — Рутенія обхопила голову руками, поставивши лікті на коліна. — А як же бути зі снами? З видіннями? Вони ж посилаються богами?

— Чому ти так вирішила?

Русана пішла. Борислав зітхнув спокійно. Відчуття небезпеки вгамувалося. Вийшов надвір і позирнув на сонячне око. Згадалися давні молитви Дажбогові, що він їх тут, у Богумирі, багато років не згадував. Схотілося впасти на коліна, схилити голову до землі і просити усіх добрих богів врятувати його дитину. Так і зробив.

Після молитви на душі посвітлішало. Дерева навколо хати вже не хиталися загрозливо, а весело вітали його; тиша не нависала, а заспокоювала і давала сили. Невідомо звідки з’явилось бажання покинути всі справи і піти в ліс по гриби… Це бажання подарувало йому кілька годин життя…

Гриби ніби чекали, щоб Борислав їх зібрав. Вони вилазили з-під моху, виглядали з-за стовбурів дерев, посміхалися, виринаючи з купи листя. Польові гриби, яких він давно не бачив, м’які моховики, цупкі білі грибки, навіть кілька яскравих красноголовців. Ліс був сухим, і ходити по ньому було суцільне задоволення. Кудись зникла мошка, яка зазвичай зліплює очі, жодної павутинної сітки…

«Мабуть, полісун мені допомагає» — майнула думка.

Не встиг він її до кінця додумати, як перед ним вигулькнула сіра, обросла волоссям, постать. Від несподіванки Борислав впустив кошика. Дідок стояв, спершись на ціпок, і мовчки дивився на Борислава. Потім сказав:

— Не вертай додому, Бориславе! Лихо там… — почав було дідок.

— Так скоро?

— Лихо завжди приходить, коли не чекаєш. Ти можеш втекти. Ми сховаємо тебе!

— За що мені така ласка?

— Ми знаємо твою дочку, Русану. То чи приймеш нашу допомогу?

— Він знайде мене. Навіщо ховатися? Ти знаєш Русану — тож допоможи краще їй. А моя остання битва має ось-ось розпочатися.

— Ти вирішив! Іди. І знай — лісові жителі ніколи не лишать Русану в біді. І полісуни, і чугайстри, і нічки, і мавки — всі оберігатимуть її.

Дід розтанув у повітрі.

Борислав же повернув додому.

Вже на підході до обійстя він відчув запах диму і почув тріск вогню. Хвильку постояв, а тоді, як був, із кошиком грибів, рушив навпростець. Почувся короткий свист — і гострий біль пойняв ногу. Борислав упав. Гриби посипалися навсібіч.

Збоку зачулися кроки, і він побачив чорні шкіряні чоботи без жодної прикраси. Один чобіт саме наступав на красноголовця, і той із ледве чутним хрустом піддався, перетворившись на біло-червону пляму.

— То це так ти тримаєш обіцянки? Я прийшов по борг, а хата порожня? Що скажеш, га?

— Цього я тобі не обіцяв! — викрикнув Борислав, зібравши сили.

— Ні, обіцяв! В мене було багато справ, та нарешті я звільнився і прийшов. А ти мене надурив! Я цього не люблю!

— Не віддам… уже пізно… — сказав Борислав.

— Так… Вона втекла! Ти здогадався, по що я прийду. Але ти скажеш мені, де вона! Вона буде моєю!