Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

— Насправді їх було троє. За кілька днів до зустрічі з тобою я отримала листа від Торвала аб Гевіна, герцоґа Нарвонського з Тір на н-Ґалу. Він просив моєї руки для свого старшого сина Йорверта, що зараз навчається в Кованхарському Університеті. Я збиралась була відповісти йому, що без особистої зустрічі з лордом Йорвертом нічого вирішувати не стану, аж тут з’явився ти, і вже наступного дня я надіслала герцоґові ввічливу відмову. Вже тоді звичайна дівчина в мені знала, за кого хоче заміж, і чи не вперше моя відьомська половина була з нею згодна. Твоє існування стало для мене справжнім подарунком. Ти відьмак, а я відьмачка — ми з тобою ніби дві частини одного цілого. А те, що ти брат моєї найкращої подруги, це знамення долі. Нам просто судилося бути разом — і не біда, що я трохи старша за тебе. Це не варта уваги дрібниця. Правда ж?

— Так, правда, — кивнув Бренан, зберігаючи зовнішній спокій, хоча серце в його грудях то завмирало, то починало стрімко битися. — І я… я згоден з усім, що ти сказала. Це звучить розумно й переконливо. От тільки ти ні словом не обмовилася про почуття. Про кохання.

— Звичайно, ми на нього зачекаємо, Бренане. Нам нікуди поспішати. Попереду в нас хай і не таке довге життя, як у відьом, та все ж і не коротке. Кохання неодмінно прийде, інакше й бути не може. — У її голосі чулася непохитна впевненість. — Не для того ми зустрілися, щоб потім розбігтися. Зараз ти подобаєшся мені, я подобаюсь тобі, нам добре вдвох, і з часом це переросте в справжнє кохання. Я й так почуваю до тебе… ну, щось набагато більше, значно глибше, ніж просто симпатію. А ти… — Зненацька вона захвилювалася. — Ти ж ні в кого не закоханий?

Бренанові хотілося вигукнути: „Ще б пак, закоханий! У тебе! Яка ж ти сліпа…“ Проте він стримався й відповів:

— Я не кохаю жодну іншу дівчину, Ґвен. І раніше ні в кого не закохувався, навіть по-дитячому. За мого життя на Лахліні я не міг дозволити собі таку розкіш, батьки змалку твердили мені, що місцеві дівчата не для мене, що я маю уникати їх — як, власне, й хлопчачого товариства. А коли тато з мамою вмерли, і я переселився в Дервеґ… ну, там було кілька дівчат, що мені подобалися. Та коли я уявляв себе з котроюсь із них, переді мною відразу ж поставали й інші картини: як я випадково застосовую при ній чари, вона перелякано верещить, утікає від мене, кличе на допомогу поборників — і це враз розхолоджувало мене. Після переїзду на Абрад я постійно мандрував, ніде не затримувався більш ніж на кілька днів, де вже там шукати кохання. А легкоприступні дівчата, що їх Ліам називає „смачненькою дичиною“, мене ніколи не приваблювали.

— Знаю. — Ґвен подивилася вперед, де разом з герцогом на чолі загону їхав її брат. — Хоча, треба сказати, я надзвичайно нервувала того першого разу, як ти вирушив з ним на полювання. І дуже зраділа, коли переконалася, що ви справді полювали на звичайну дичину… А скажи, він пропонував тобі інший вид полювання?

— Тільки першого дня. Я твердо відповів, що це не для мене, і він більше не торкався цієї теми. Ліам лише вдає з себе безцеремонного, а насправді він дуже делікатний.

— Атож, він такий. Я рада, що ви потоваришували.

— Це цілком Ліамова заслуга. Він навчив мене дружбі… Тобто, ви вдвох мене навчили. До зустрічі з вами я взагалі не мав ні друзів, ні подруг. Якщо, звісно, не рахувати малих кузин Ґрайне та Марвен.

— Сумуєш за ними?

— Важко сказати. Часом вони були нестерпні. Я їх дуже любив, а вони мене… ну, десь у глибині душі, мабуть, таки любили, але рідко це показували. Намагалися ставитись до мене, як і решта родини.

— Все зміниться після їхнього переїзду на Абрад, — запевнила його Ґвен. — Тут ти будеш для них благодійником, завдяки тобі вони стануть шляхетними панночками. Звичайно, якийсь час боятимуться тебе, але згодом дурні лахлінські забобони вивітряться з їхніх голівок. На це не знадобиться багато часу. Вони ж малі, а діти швидко змінюють свої погляди. Коли побачать, з якою повагою ставляться до них люди через те, що їхній двоюрідний брат — відьмак, а двоюрідна сестра — відьма, то перестануть зважати на думку батьків.

— Сподіваюся, так і буде, — зітхнув Бренан.

Наступні півгодини обоє їхали, не зронивши ні слова, і лише час від часу обмінювалися трохи збентеженими поглядами. Зазвичай Бренан не почував ні найменшої ніяковості від мовчанки у Ґвенинім товаристві, проте така відверта і вельми несподівана за змістом розмова про їхнє майбутнє добряче спантеличила його. З одного боку, Ґвен пропонувала йому те, чого він і сам хотів мало не з першого дня знайомства з нею. А з іншого ж — ця її пропозиція була продиктована не так почуттями, як практичними міркуваннями. Безумовно, почуття також мали значення, і якби Бренан не сподобався їй, вона б і думати не стала про їхній можливий шлюб; та все ж вирішальним чинником, який вплинув на її рішення, було те, що він — відьмак. Єдиний в усьому світі, ще й відповідний їй за віком… А втім, якщо гарненько подумати, то й Бренана привабило в ній те ж саме. Спершу він був просто зачарований її красою, і це нічим не відрізнялося від його реакції на інших вродливих дівчат. А потім дізнався про своє відьомське походження, і до його захоплення Ґвениною зовнішністю додалося відчуття особливої, духовної та маґічної спорідненості з нею. Проте він швидко, майже миттєво проминув цю стадію і тепер любив її всю, цілком, а не лише відьмачку в ній. А Ґвен, схоже, й досі перебувала напівдорозі між „він відьмак, це моя доля“ і „може, я справді кохаю його?“ Тільки б не зупинилася там…

— А чому ти заговорила про це саме сьогодні? — нарешті озвався Бренан. — Через те, що Довнал уже дістав тебе своїми залицяннями?

— Та ні, він тут ні до чого, — відповіла вона. — Річ в іншому. Перед твоєю зустріччю з Шайною я