Читати книгу - "Замогильні записки"

змусило мене зважитися. Енган, радник бретонського парламенту, відмовився від утримання, яке англійський уряд призначив великим французьким чиновникам, так само, як я відмовлявся отримувати шилінг на день – допомогу для емігрантів: я написав панові де Барантену про стан мого друга. Примчали рідні Енгана і відвезли його на село. У той самий час мій дядько де Беде переслав мені сорок екю – зворушлива пожертва моєї багатостраждальної родини; мені здалося, ніби я став володарем усього золота Перу: лепта французьких полонених задовольнила француза-вигнанця.

Нужденність заважала мені писати. Оскільки я перестав поставляти рукопис, друкування було припинено. Коли я попрощався з Енганом, мені стало понад спромогу віддавати за помешкання гінею на місяць; я заплатив за прожите і перебрався. Крім неімущих емігрантів, які попервах протегували мені, в Лондоні були й інші емігранти, які бідували набагато сильніше. Є різні міри не тільки для багатства, а й для бідності: чимала відстань пролягає між людиною, яку взимку зігріває собача шкура, та тією, що тремтить від холоду, кутаючись у діряве лахміття. Друзі підшукали мені кімнату, більш підхожу для мого мізерного статку, що постійно танув (благоденство швидкоплинне); вони поселили мене в околицях Мері-Ле-Бон-Стріт, у garret [38], зі слуховим вікном на кладовище: щоночі тріскачка watchman (нічного сторожа) сповіщала мене, що викрадено черговий труп. Утішила мене звістка, що Енганові небезпека не загрожує.

‹Спілкування Шатобріана з його кузеном де Ла Буетарде та іншими бідними емігрантами›

7
Пишна учта. – Мої сорок екю закінчуються. – Знову нестатки. – Табльдот. – Єпископи. – Обід у «Лондон-Таверн». – Рукопис Кемдена
Лондон, квітень – вересень 1822 року

Тим, хто читає цю частину моїх «Записок», невідомо, що я двічі переривав їх: один раз задля того, щоб дати парадний обід герцогові Йоркському, брату англійського короля; ще раз, 8 липня, задля святкування роковини повернення короля Франції до Парижа. Святкування це коштувало мені сорок тисяч франків. Пери Британської імперії та їхні дружини, посли, знатні чужоземці заповнили мої гарно прибрані пишні покої. Столи було оздоблено блискотливим лондонським розкішним кришталем і позолоченим севрським фарфором. Вони вгиналися від найвишуканіших страв, вина і квітів. Портленд-плейс заполонили розкішні карети. Колліне та музиканти з Елмекської зали зачаровували чепуристих меланхолійних денді та мрійливих граціозних леді, що танцювали в глибокій задумі. Опозиція та міністерська більшість уклали перемир’я: леді Каннінг розмовляла з лордом Лондондеррі, леді Джерсі – з герцогом Веллінгтоном. Monsieur [39], який привітав мене в 1822 році з моїми урочистостями, не знав у 1793 році, що майбутній міністр мешкає неподалік від нього і в очікуванні високої посади голодує поблизу кладовища, розплачуючись за свою вірність. Сьогодні я втішений, що пережив корабельну аварію, що бачив війну, що вкупі з представниками нижчого стану суспільства поділяв їхні злигодні і страждання, так само як і тому, що в пору благоденства став жертвою несправедливості й наклепу. Уроки ці пішли мені на користь: без нещасть, що додають життю серйозності, наше земне існування – лиш дитяча забавка.

Я мав сорок екю; проте оскільки рівень життя ще не усталився і харчі не дешевшали, гроші в моєму гаманці от-от неминуче мали скінчитися. Я більше не міг розраховувати на допомогу рідних, які й самі потерпали в Бретані від подвійного зла – шуанства і Терору. Тому бачив для себе тільки два виходи: або мій земний шлях закінчиться у богадільні, або у водах Темзи.

Слуги емігрантів, яких їхні господарі не могли більше прогодувати, стали рестораторами, щоб годувати своїх господарів. Одному Богові відомо, як сито частували за цими столами! Одному Богові відомо, які там велися політичні дебати! Всі перемоги республіки видавалися за поразки, і коли хто-небудь раптом висловлював сумніви щодо негайної реставрації, його зараз же оголошували якобінцем. Два старі єпископи, про яких кажуть, що їм уже до гробу недалеко, прогулювалися навесні Сент-Джеймським парком: «Яка ваша думка, ваше преосвященство, – питав один, – чи будемо ми у Франції до червня?» – «Що ж, ваше преосвященство, – відповідав йому, добре розміркувавши, другий, – не бачу в цьому нічого неможливого».

Багач Пельтьє викопав, вірніше, вивудив мене з моєї нори. Він прочитав в одній ярмутській газеті, що таке собі товариство антикварів має намір зайнятися історією графства Суффолк, тож потребує француза, який би зміг упорядкувати французькі рукописи дванадцятого сторіччя із зібрань Кемдена. Очолював цю справу parson, або пастор, містечка Бекклз; до нього і належало звертатися. «Маєте заняття, – сказав мені Пельтьє, – їдьте, розбиратимете ці старі папірці, а тим часом і далі надсилатимете до Бейлі рукопис «Досвіду»; я ж змушу цього нікчему й боягуза поновити друкування; після завершення роботи ви повернетеся до Лондона з двомастами гінеями, а там – будь що буде!»

Я хотів був щось заперечити. «Якого біса! – вигукнув мій благодійник, – ви збираєтеся сидіти в цьому палаці, де я вже тремчу з холоду? Якби Рівароль, Шансенец, Мірабо-бочка і я мусили б хукати на пальці, щоб їх зігріти, далеко б ми сягнули з «Діяннями апостолів»! Ви знаєте, що ця історія з Енганом наробила великого шелесту? Ви що ж, вирішили обидва померти з голоду? Ах! ах! ух! ха! ха!..» Пельтьє заходився від сміху. Йому щойно вдалося продати сто примірників своєї газети представникам колоній; він одержав за це гроші, і в нього в кишені подзенькували гінеї. Він силою поволік мене разом з апоплектиком Ла Буетарде і ще двома обірванцями-емігрантами, що трапили йому під руку, обідати до «Лондон-Таверн». Він замовив портвейн, ростбіф та плумпудинг і нагодував нас донесхочу. «Що це, пане граф, – питав він мого кузена, – вас так перекосило?» Ла Буетарде, якому ці слова здалися дещо образливими, та водночас увага до нього полестила, як міг, пояснив, у чому річ: коли він співав: «O Bella Venere!» [40] – його раптом скрутило. Бідолашний паралітик, щось собі мимрячи про Bella Venere, мав такий дохлий, такий заціпенілий, такий забитий вигляд, що Пельтьє, несамовито регочучи, відкинувся назад і трохи не перекинув стіл, хвицнувши його обома ногами зразу.

Обміркувавши пораду, яку дав мені мій співвітчизник, справжній герой іншого мого співвітчизника, Лесажа, я вирішив, що вона не така вже й погана. Три дні я збирав довідки, а потім, вдягнувшись у вбрання, яке зшив мені кравець, що його підшукав Пельтьє, вирушив до Бекклза, маючи з собою невелику суму грошей, яку мені позичив Дебофф в обмін