Читати книгу - "Овернський клірик"

— Не треба, дочко моя, — італієць говорив спокійно, навіть якось тоскно. — Ми обоє розуміємо, що це…

— Гріх! Ну, звісно, святий отче! — Анжела гірко засміялася. — Послухай, вродливий злий хлопчиську! Адже я не прошу тебе покинути монастир. Я не прошу писати на мою честь канцони…

— Ченці не пишуть канцон.

— Зате ченці не відштовхують духовних дочок!

— Це псевдобрати.

— Що вони з тобою зробили, дурнику? — дівчина зітхнула. — Ну, доторкнися до мене! Чи тобі, сеньйорові, гидко мати справу з простолюдкою? Заспокойся, в такі хвилини навіть найзнатніші сеньйори забувають, хто вони.

— Я не можу забути, донно… — голос хлопця став зовсім тихим. — Я прийняв обітницю… Вибач, мені треба йти.

— Іди! — мені здалося, що я чую плач. — У тебе, напевно, багато гріхів, святий отче! Те, що ти сьогодні відштовхнув мене, — теж гріх. Будь ти проклятий!

— Пробач, дочко моя.

Я кахикнув. Тіні завмерли, потім та, що нижча, — Анжела, — метнулася вбік. Я підійшов ближче.

— Вечеря готова, брате Ансельме?

— Так, отче Гільйоме.

— Ходімо.

Я доторкнувся до його плеча й легенько підштовхнув до порогу. Він не опирався.

— Довго ти ходити по дрова! — проголосив П’єр, побачивши італійця. — Юшка холонути.

— Байдуже, — Ансельм присів на лаву й відвернувся.

— Усе готове, отче Гільйоме! — П’єр поставив на стіл дерев’яну таріль із хлібом. — Сьогодні я сам варити…

— Суп із неозначеною формою дієслова, — в’яло прокоментував італієць і раптом повернувся до мене:

— Отче Гільйоме! В обителі про таке не запитують, тож можете відразу посадити мене за «Світильник»…

— Про що ви хотіли запитати, брате мій? — поцікавився я, жалкуючи, що в присутності щиросердного нормандця нам не вдасться поговорити відверто.

— Адже ви були одружені, отче Гільйоме?

— Брате Ансельме! — відразу ж втрутився П’єр. — Не треба про це! Ти що, не знати?

— Усе гаразд, брате Петре…

У Сен-Дені намагалися не роз’ятрювати старих ран. Про мою історію всі знали — але жодного разу навіть не натякнули, за що я був їм дуже вдячний.

— Усе гаразд, брате Петре, — повторив я. — Так, брате Ансельме, я був одружений. Коли я брав шлюб, мені було майже стільки само, скільки тобі зараз.

— Вибачте, що запитую, але для мене це важливо. Якби ваша дружина й син не загинули, ви б стали ченцем?

— Брате Ансельме! — безнадійним голосом благав П’єр.

Так, про таке зазвичай не запитують. Але якщо запитують, я відповідаю чесно.

— Ні, брате Ансельме. Їхня смерть — не єдина причина, але якби Інесса була жива, я б не став бенедиктинцем.

Дивна річ! Я багато років забороняв собі згадувати колишнє життя — надто боліло, але зараз говорив цілком спокійно, немов розповідав про когось іншого.

— Її звали Лейла, але я називав її Інессою. Їй подобалося це ім’я.

…Це ім’я вона повинна була отримати при хрещенні, але не встигла. Я занадто часто залишав її, поспішаючи в бій в ім’я мого сюзерена, віроломного Балдуїна Єрусалимського.

— Я побачив її в невеличкому селищі біля Мосула. Ми вели переговори з Касимом абу Ірманом. За тиждень до цього він захопив якийсь караван. Інесса була дочкою купця, й він узяв її до свого гарему. Їй було чотирнадцять років… Того дня — точніше, того вечора — ми розмовляли всього кілька хвилин. Я встиг передати їй кинджал і кілька золотих, щоб вона підкупила варту. Вона втекла, і я зустрів її в пустелі.

…Це сталося вдосвіта біля сірої скелі, за якою починалося русло сухої ріки. Саме там вона звеліла чекати. За нею мчала погоня, але наші коні виявилися прудкідшими.

— Так, напевно, не буває, — повільно промовив Ансельм. — Або буває тільки в казці.

— Напевно, — погодився я. — Тепер мені самому це здається казкою… Я здогадуюся, про що ти хочеш запитати, брате Ансельме. Ми знали, що абу Ірман помститься. Я кілька разів пропонував, щоб вона поїхала до Оверні, але Інесса не хотіла розлучатися.

— Вам треба було поїхати! — різко кинув Ансельм.

Його тон здивував, та лише першої миті.

Я зрозумів — італієць порівнює мою історію із чимось своїм, знайомим.

— Я був лицарем, брате Ансельме. На той час я вже зрозумів, що король Балдуїн — не той государ, якому служать із радістю, але я складав присягу. Лицар не може порушити клятву, як чернець не може відступити від обітниці. Моя дружина знала, що загрожує нам. Якось вона сказала, що життя — не надто велика ціна за кілька днів щастя…

— Отже… — хлопець зам’явся. — Ви пішли в монастир не тому, що вважали себе винним…

— Ансельме! — гаркнув П’єр, забувши навіть про «брата».

— Ні. Вона була дружиною лицаря, який захищав священне місто Єрусалим. Ми всі ризикували життям — я, вона, наш син. І лише Господь відає, кому з нас більше пощастило.

Ансельм мовчки кивнув, і по його обличчю пробігла судома. Я вже здогадувався, що мучить хлопця. Але що міг зробити молодий італієць? Хоча в сімнадцять років у монастир ідуть навіть через сварку з коханою. Ідуть — і невдовзі ряса починає здаватися свинцевою.

— Це… Ну… — П’єр явно поспішав перевести розмову на щось інше. — Отче Гільйоме, а чому священикам