Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

«Прекрасна Незнайомко! Будьте моєю! Якщо Ви, Вассо, згодні, то кивніть головою з вікна, коли ми гратимемо в дворі. Я — невисокий на зріст, золотавий блондин, та Ви пізнаєте — я дивитимусь просто на Вас.

Ваш назавжди Незнайомець»

Васса відповіла зразу ж:

«Я згодна. Кивну. І вже Вас пізнала.

Твоя до могили Васса»

Лист Васси був написаний кров'ю, виточеною з пальця, наколотого голкою. В Юри пішла обертом голова, і він мало не вмер від кохання. Він кохав Вассу ніяк не менше, як Дон Кіхот Дульцінею Тобозьку…[119]

І от Васса була поруч. Щойно її експропрійовано. Он вона сидить у кутку і тремтить. Чого вона тремтить? Адже літо — і зовсім не холодно.

Юра завовтузився, його аж обсипало жаром. Що ж його тепер робити? Ну, вкрадено. Даму серця. От вона тут. А далі що?

Васса тремтіла і мовчки кулилася в своєму кутку. Від дому Бови і аж сюди між ними з Юрою не було вимовлено й жодного слова. Вони бігли повз кладовище, як шалені. Було дуже страшно.

Юра спробував кашлянути. Нічого не вийшло — кашель застряг у горлі. Очевидно, треба було щось сказати. Господи! Але що ж треба в таких випадках говорити? Йому ж ще ніколи не доводилося мати даму серця. Зосереджено Юра почав пригадувати, що там таке виголошував Дон-Кіхот, коли, припавши на одне коліно, освідчувавсь у коханні прекрасній Дульцінеї?

Васса сиділа і тремтіла. На сході половіло і навіть рожевіло по обрію. Що ж його робити?

Враз Юру пронизало. Ага! Треба, очевидно, підійти і поцілувати дамі серця руку. Руку? Поцілувати? Дамі серця? Ні. На таке Юра не наважиться. Поцілувати руку! Ні.

А потім — до чого це? Ну, скажімо, Юра б наважився, підійшов і поцілував би. А далі що? Не можна ж руку цілувати безперестану. Це ж набридне. Що ж далі?

Тоска підступала Юрі під серце. Господи, господи, хоч би ранок швидше, чи що! Може, піти і покликати Володьку з Ванькою? Володька, той, мабуть, знає, що треба сказати дамі серця.

— Хочете, — раптом прорвався-таки голос з Юриної горлянки, — я запалю свічку або ліхтарик, і ви читатимете «Пещеру Лейхтвейса»?

Васса не відповіла. Вона тремтіла і ляскала зубами. Схід вже порожевів з краю до краю. За глинищем, на цегельні, закричав якийсь птах — придушено і шипляче.

Юра відчув, що він потроху важніє, немов розпадається, очі терпнуть, все довкола немов відходить кудись, далі, за хмару, геть. Він позіхнув. Ага, це хотілося спати!

Юра швидко схопився і протер повіки. Такий сором — ще й заснути при дамі серця! Юра хопився свого рюкзака і почав перебирати речі. Банка з варенням. Може, запропонувати їй варення? Сухарі, олія, горох, олово, пістони. Все на місці. Все ціле. Але справді, як же бути з дамою серця, коли хочеться спати? Не спати зовсім? Хто ж це витримає?

Юра протер очі і поглянув у куток. Тепер уже в печері було зовсім видно. Дама серця сиділа, тремтіла і плакала.

Господи! Що ж його робити? Що його робити з дамою серця? І голова така гаряча, так пече…

… Юра здригнувся і розплющив очі. В голову справді сильно пекло. Юра висунувся передньою частиною тулуба з проходу печери, і проміння сонця палило йому просто в маківку. Сонце було вже ген високо — був білий день і вже не рано. Чому він десь в ямі, в землі, а не вдома, в ліжку — Юра не міг зрозуміти. Це, мабуть, таке йому снилося. Він відхиливсь від сонця, потягся й перевернувся на другий бік — хай собі сниться далі. Але враз якась прикрість, нудь, турбота замлоїла під грудьми. Юра згадав, зірвався і сів. Господи! Невже правда? При сонці, вдень — навіть не віриться…

Юра нишком, крадькома, поволі озирнувся.

Печера була порожня. Дами серця не було.

Тремтливими руками Юра взяв бляшанку з варенням і відкрутив покришку. Це були вишні з кісточками. Юра поклав на язик одну, другу, далі — третю. Сироп доводилося злизувати просто з пальця. Непомітно він вилизав бляшанку до дна.

Потім Юра звівся і схвильовано зітхнув. Як лунко в великій і порожній печері захурчали камінці, коли нога сприснула і грудка покотилася глинищем униз. Юра знову був один. Сам. Гіркота стискала серце. А може, то була й не гіркота.

Щось немовби кінчилось. Або щось немовби почалося. Невідомо, що то було…

В кожному разі, на всякий випадок, варто було закласти руки до кишень і зневажливо засвистіти, як це добре умів робити Володька.

Юра зразу ж опанував себе. Він звівся і неквапно наблизився до виходу з печери. Потім, не поспішаючи, наставив комір, насунув капелюх до брів, і тоді помалу вистромив голову, й обережно роздивився праворуч і ліворуч. Аж тоді дозволив собі рушити геть. Обережність