Читати книгу - "Трикутний капелюх"

— Так! І справді! — загомоніли всі.

— Заберіть в отця настоятеля з обличчя зморшки та бороду, скиньте йому тридцять років, які налічує цей живопис, і вийде, що вчитель мав рацію, коли казав, що той вмираючий чернець є і портретом ченця живого, і автором картини. Побий мене боже, якщо цей живий чернець не є сам отець настоятель.

Тим часом Рубенс, похмурий, замислений, непорушно стояв і дивився, як віддаляється старий. А той уклонився йому, схрестивши руки на грудях, перш ніж відійти назовсім.

— То був він… так! — пробурмотів художник. — О! Ходімо… — звернувся він до учнів. — Дамо йому спочити в мирі!

Кинувши останній погляд на полотно, яке так його вразило, він вийшов з храму і рушив до палацу, де король з королевою вшанували художника запрошенням до столу.

Через три дні повернувся Рубенс уже сам до тієї похмурої каплиці, охоплений жагою ще раз побачити пречудове полотно і поговорити з його творцем, переконати його.

Але картини там не було.

Натомість у середньому нефі храму стояла труна, оточена братією. Братія правила заупокійну службу…

Рубенс підійшов, щоб глянути на обличчя покійного, і, вражений, упізнав у ньому отця настоятеля.

— А шкода, великий був художник!.. — промовив Рубенс, коли біль у його серці трохи вгамувався. — Зараз він ще більше схожий на свій твір!

Одного чудового листопадового вечора 1854 року ми, шестеро друзів, шестеро юних шанувальників Аполлона, сиділи навколо столу. Зібралися ми, щоб у гурті провести «польовий день» — так ми тоді називали наше досить дивне захоплення перетворювати день на ніч: ми або проводили весь день у ліжку, аж поки на Мадрід не впаде ніч, або затемнювали вікна і запалювали світло.

Цей стіл (про який недавно мені нагадали знову) був описаний мною в новелі, яка називалася «Ганьба тому, хто погано про це подумає».

Зокрема в ній ішлося про те, що років чотири тому в Мадріді стояв (не має значення, де саме… одне слово — в будинку, двері якого були відчинені для всіх у будь-яку годину дня чи ночі) обшарпаний стіл, прикрашений страхітливою чорнильницею і засипаний аркушами гербового паперу без штампів. За цим столом завжди працювали одночасно з десятеро чи дванадцятеро артистів та літераторів…

Тут побачили світ деякі комедії сина Ларри, драми Егіласа, пісні Труеби, економічні статті Антоніо Ернандеса і куплети Мануеля дель Паласіо; за цим столом перекладалося «Вірування XIX століття» Еухеніо Пеллетана; тут Арнао створив багато пісень, Маріано Васкес писав музику, а Кастро і Серрано — статті, Рібера малював карикатури, Васкес і Пісарро — акварелі, а Баррантес склав чимало балад, тут народилися архітектурні проекти Івона[73]… і мої жарти в журналі «Батіг».

От за цим самим столом ми й сиділи того вечора.

Була неділя, липнева революція в розпалі[74]. Мадрід аж ряснів військовими…

Надворі періщив дощ, тужно свистів холодний вітер — пронизував, як каже Рікардо Рібера, аж до самих кісток.

Уже минула поминальна субота, в усіх церквах відзначали дев’ятиденні проводи. Гук військових оркестрів та патріотичні гімни зливалися з плачем церковних дзвонів: здавалося, наче правили за упокій метрополії.

Свята альмуденська діво!.. Що за день!

Та ми вже давно перетворили його на ніч: чотири свічки освітлювали шість наших облич — то були люди, імена яких я не посоромлюся назвати, бо кожне з них стало відоме широкому загалу. Ось вони: Луїс Егілас, Мануель дель Паласіо, Агустін Боннат (К. Е. П. Д.), Івон, Луїс Мар’яно де Ларра і ваш слуга покірний.

— Що будемо робити? — запитав один з нас.

— Писатимемо! — відповів другий.

— А про що? — поцікавився третій.

Усі навперебій загомоніли:

— Напишемо разом одну новелу.

— Але ж потрібен час, щоб дійти згоди, виробити якийсь план.

— Ну, то хай кожен напише по новелі…

— Але назва має бути однаковою.

— Такою, яка зобов’язувала б, правила за основу дії…

— Так! І для написання відведемо півгодини.

— Давайте ж придумуйте назву, тільки щось екстравагантне…

— Є! — сказав Ларра. — Кожен назве свою новелу так: «Чому вона білява?»

— Чудово! — підхопили всі.

— Отже, маємо блискучу, але важку для розкриття тему. «Чому вона білява?» А й справді, чому? Зрозуміло, що якоїсь однієї причини бути не може, ми мусимо вигадати шість причин.

— В тім-то й суть! Напружимо уяву!

— Увага! Приготувалися!

— Думаю, що за півгодини ми впораємося!

— Зараз п’ята. Пишемо