Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

А ти, знацця, нарисуєш. Ой, дивись, а то донарисуєшся: видаси одну книжку, другу… А як же районна газета, для котрої тебе готує Овсій Овсійович Нудненький?

Згадала про книжку і позаздрила тобі. Ти й не думаєш про неї, а таки видаш. А я… Яка була б я щаслива, аби змогла здійснити свою мрію. Знаєш, я ще в школі писала вірші, оповідання. Мені казали: будеш письменницею. Я вірила. А тепер сумніваюся навіть у своїх журналістських здібностях: чи маю їх?

Нова тема, якою ти запалився, це вже справді для оповідання. Матеріалу негусто, але коли він хвилює, не відкладай: коваль клепле, поки тепле. Власне, ти ще в Південнолиманську про це говорив — забув? Ксеня Андріївна… Хороша вона жінка. Намагаюся уявити її в ту далеку пору: половина життя за плечима і раптом… сонячний удар (пам’ятаєш Буніна?). Не будь, звісно, епігоном. Пиши по-своєму. Про кохання ти маєш сказати, як не міг сказати навіть Ромео Джульєтті.

Ой, Юрію, будуть з тебе люди. Не знаю, чи спатимеш ти спокійно. Адже муки, муки, муки творчості не Дають тобі жити вже зараз. А втім, це ж щастя! Можна лише позаздрити тобі. Я й заздрю. Тільки не заздрістю Землякової — хай їй легенько тикнеться, а білою, пісенною.

Які в мене почуття?

Якісь роздвоєні, непевні.

О! Сонце виглянуло. Ура! Треба набратися його якнайбільше. Запастись теплом. Так хочеться мати його, І не лише для себе… На жаль, ще надто мало його і в нас і в ближніх наших.

Сонце.

А тут ще й концерт ліричний по радіо… Боюсь продовжувати в цьому дусі, а тому й кінчаю листа».

Уранці вийшов у сад. Хмарно. Під коп’ячком, на золотистих, як шовк, кулях, солодко спить собака.

Підходжу до грушки. Нагинаю рясну гіллячку. З неї прозорі краплі — крап, крап… І груші росою покриті. Зриваю одну, протираю долонею, надкушую — так смачно хрумтить на зубах…

Вигулилось сонце. І засріблилась зелень, заграла барвами кришталева роса…

Кучерявиться яблуня. Гілля стелиться аж до землі й переплутується з картоплинням. Яблука червоніють, наче соромливі дівчата…

Рядки Рильського самі собою спливають.

Пахне гарбузинням, квітами.

Біля криниці темно-рожева жоржина палає, як пожежа, а любисток уже почав присихати.

Тихо шелестить вітер — якось особливо, передосінньо…

Десь далеко, здається, біля греблі, співає в когось у дворі півень. І ще далі чути…

Дивно, гарно, радісно на душі.

«Боюся продовжувати в цьому дусі».

Це щось та значить!

І чи випадково ми обоє серед літа захворіли ангіною? Ні, мабуть, є тут загадка якась. Це не простий збіг обставин, не простий.

Думки — тривожні і ласкаві — лоскочуть надію.

А в гарбузинні бджоли гудуть. Над картоплинням тремтять, літаючи, метелики. Цвітуть соняшники. На одному вже зачепилась павутинка. Невже бабине літо? Рано ж… Це наче сивина в косах молодої жінки.

Ще один день вдома.

Тепле передосіннє проміння, немов ласки старої матері: не гарячі, а ніжні, благословенно приємні.

Уже й лист жовтіє на кленах.

А на соняхи причепилось ще кілька ниток.

Так, бабине літо.

Дивлюсь у небо — може, воно пропливе і там? Ні, небо високе, синє й чисте.

У дитинстві мене дуже хвилював політ бабиного літа.

Стоїш, було, на подвір’ї і дивишся у височінь, а там маленькі клубочки з довгими білими нитками пропливають, їм пестить сонячне проміння. І самому хочеться піднятися вгору, бути серед тої тихої краси, серед казкового плину, розсотатись на безліч срібних павутинок і пливти, пливти…

Пам’ятаю, дивився на голубий світ дитячими очима, а в душі щось хвилювалось, клекотало… Я, очевидно, радів, що живу серед світлих просторів дня, що бачу в небі сонце — мені дуже кортіло його дістати руками. Сидів з батьком на призьбі хати і казав:

— Ото якби сонечко впало. Туди, на дорогу. Я побіг би і взяв його — золоте кружальце. Золоте дзеркальце.

Я ще не знав, що те кружальце, те люстерко у багато разів більше за землю. Мені доконче бажалось його мати і тримати в руках.

Батько, добра, мудра і лагідна людина, тільки мрійливо усміхався.

Ближче тулився до нього, слухав його ласкавий голос, і було мені хороше-хороше…

Батько…

Я зірвав кілька чорнобривців, а в берегах ще виламав пучок недозрілої калини і відніс на його могилу.

Допомагаю матері збирати город. Прислуховуюсь до мови. Мати моя ледве вміє розписатись, малограмотна, а як говорить!

— Казав циган: одне літо обміняв би на чотири зими…

Вона любить літо. Бо зимою їй справді сутужно, мов циганам: занесе снігами хату, закидає подвір’я, а палива — як кіт наплакав. А треба ж обігріти оселю, треба й стежки прокидати, дати порядок сякому-такому хазяйству…

Зараз мати ласкава, тиха й урочиста. Розумію: син-бо їй помагає.

— День який гарний, — кажу.

— А гарний, бо ще ряден не крали.

— Яких ряден? — дивуюся.

— Та то старе згадалось. Про сусіда нашого, Павла, хай йому легко лежати.

— Розкажіть.

— Поїхав