Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

Сміється мати, сміюся і я. Сіли на обніжку спочити.

Мати ще дещо розповідала. Зараз я записував ті бувальщини. Може, колись знадобиться.

Минулої ночі, до самого світанку, скиртував у полі. Було оголошено суботник. Мене, звісно, це не стосувалось, та я теж ходив.

— Добровольців приймаєте?

— Приймаємо. Бери вила — роботи вистачить.

Працювали дружно. Натомився, та задоволений. Яка краса в полі! Запам’яталися повний місяць, що освітлював стерню, скрип гарб у сутінках, зелені відсвіти неба над тополями край села, пахощі соломи і землі, пісні дівочі… А хіба забудеться хміль трудової втоми? Повертався додому, як косар, як молотник, як людина, що зробила щось корисне й потрібне іншим…

Од’їжджаю з дому.

Приходив сусід — Павлів Грицько. Син того Павла, в якого на ярмарку цигани вкрали колись рядно. Він тепер хазяйнує на батьківському дворищі. Працює в колгоспі. Руки в нього чорні, як поле, і в борознах — теж як поле восени. Але людина він душевна і обов’язкова. Обіцяв завтра підвезти до станції.

Я давав Грицьку читати власні вирізки з газет. Давав і журнал з нарисом. Питаю:

— Ну, як?

— А ти можеш написати в газеті правду?

— Я й пишу правду.

— Ось ти писав, що хлопці на якомусь там заводі виконали норму на сто два проценти. У газетах часто можна вичитати: виконали й перевиконали. А хіба ми так говоримо? Еге ж ні? Ти жив у селі, ти мусиш знати… А то: виконали, — перекривив Грицько.

— У нарисі ж я не писав, що «виконали». Як нарис?

— Теж з брехнею.

— Де ж вона?

— Ти хоч і поміняв прізвища, а я таки докумекав, що мова про Василя Закревського, твого шкільного товариша, та Надю Панченко. Чого ти написав, що в Наді не батько, вітчим? Хіба в неї вітчим?..

— Я писав не тільки для одного села, не тільки для тебе, Грицьку. Аби розжалобити читача, чи що, я домислив: Надя, тобто Софія, росла без батька. Щоб читач більшою симпатією пройнявся до неї.

— Е, ні, я з тобою не згоден.

— Чому?

— Ти кажеш: писав не для села, не для мене. А для кого ж?

— Для всіх.

— Ото ж бо й набрехав тому. Для всіх… А ти пиши не для всіх і не про всіх. Пиши, приміром, про мене.

— Може, й напишу колись.

— Ти неправильно зрозумів. Не конкретно про мене, Грицька Павлового, а про таких, як я. Нас багато. Ти думай про мене, про мої руки, про куфайку — і пиши. Пиши, як Шевченко писав. І всі думатимуть, що ти про них пишеш.

— То ж поет… У газеті так не напишеш.

— А ти напиши!

— Для того й учуся, щоб писати. Хоч не так, як Шевченко, але щоб добре, переконливо.

— Учися, учися, Юрію. Тільки не забувай про чорні руки і куфайку.

…Чи скаже ще хтось так влучно про мою роботу, як сказав Грицько?

Трохи боляче від його слів.

Потиск рук, веселі усмішки, обійми… Шумить, вирує студентство.

— Привіт мамі-Одесі!

— Здрастуй, батьку-Ростов!

— Хай живе і пасеться Південнолиманськ! Вітаємось по назвах міст, де проходили практику.

На дівчатах нові плаття, костюми. Ляля Сімороз в оксамитовій спідниці, збоку розріз — засмагле на пля-Жах стегно аж бронзовіє.

— Лялю, ти що, догану хочеш? — допікає її Михась Бриль.

— Любові, любові я хочу, Михасю.

— Ай да Ляля, люкс дявчина! — прицмокує Михась. Його білочуба голова світиться, наче соняшник на городі.

Викотився з-за тополь круглий, опецькуватий і набундючений Володимир Пироженко.

— Гарбузик! Дай я тебе поцьомаю! — кричить на весь бульвар Віталій Гайдук.

— Тосік!

— Мусік!

У багатьох з нас є прізвиська. Не вуличні, а студентські. Варто було Пироженку надрукувати в університетській багатотиражці байку «Гарбуз»,— а сам він хлопець справді кругленький, наче з родини гарбузової,— як його одразу ж прозвали Гарбузом, а Михась Бриль зве його Гарбузиком, оскільки ж вимовляє це слово з білоруським акцентом, виходить — Гарбужік.

Коля Аргат часто співає пісню, завезену з Ухти, звідки він родом:

Усіх слів не знає. Співає лише два рядки. Ім’я героя пісні розтягує, як міхи гармошки: То-о-о-осік… Аргата не стало на курсі. Народився Тосік. Коля Тосік.

Ну, а Мусія Шапковала вже за аналогією прозвали Мусіком.

Ніхто, звісно, не ображається. Така доля в тих, кого перехрестили.

— Катринпоясок! Як твій мозоль?

У Марка Лопуха з першого курсу сидить на п’яті сухий мозоль. Чим не мастив, що не робив — не помага. А педикюр робити боїться.

Є в нас, правда, й власні, справжні прізвища, які не потребують