Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

Малюк Сиско відправив на той світ у більш-менш чесних перестрілках шестеро чоловіків, а замордував удвічі більше (переважно мексиканців); рахувати тих, кого він підстрелив, Малюк вважав заняттям, не гідним чесного вбивці. Не дивно, що у жінок він користувався шаленою популярністю.

Двадцятип'ятирічному Малюкові зовні ви б дали не більш як двадцять. Але завбачливий страховий агент сказав би, що він навряд чи відсвяткує двадцять сьомий день народження. Природним середовищем існування Сиско була територія між Фріо та Ріо-Гранде. Малюк убивав, тому що це заняття було йому до душі, а ще через запальний характер, щоб уникнути арешту, заради розваги… та будь-яка причина згодиться. Його досі не зловили, тому що він міг зробити бодай п'ять-шість влучних пострілів із револьвера на секунду — швидше за всіх шерифів і рейнджерів, а його крапчастий чалий нюхом чув найнепомітнішу стежинку серед трави і кактусових заростей від Сан-Антоніо до Матамораса.

Тоня Перес, кохана Малюка Сиско, воднораз нагадувала Мадонну і Кармен. Оскільки така дівчина завжди може бути ще кимось, щось у Тоні було і від маленької колібрі. Мешкала Тоня у вкритому соломою джакалі біля маленького мексиканського поселення неподалік переправи Самотнього Вовка на річці Фріо. Тоня жила з батьком чи, може, дідусем — нащадком ацтеків, тисячолітнім дідуганом, який пас стадо з сотні кіз і постійно перебував у безтурботному блаженному стані від спожитого мескалю[53]. Ззаду до самих дверей джакалю підступала суцільна стіна наїжачених колючих кактусів, місцями заввишки у три людські зрости. Крізь цей дивовижний лабіринт шпичастих хащ крапчастий чалий приносив Малюка на зустріч із його дівчиною… Якось, учепившись як ящірка за виступ на стелі під гостроверхою солом'яною стріхою джакалю, Малюк слухав, як Тоня з обличчям Мадонни, вродою Кармен і душею колібрі вела переговори з людьми шерифа, мелодійною сумішшю англійської та іспанської мов заперечуючи знайомство з коханцем.

Одного чудового дня генерал-ад'ютант штату і командир рейнджерів відправив капітану Дювалю з десятої роти, розквартированої у Ларедо, саркастичного листа, у якому яскраво описувалося спокійне та безтурботне життя вбивць і горлорізів на довіреній капітану території.

Засмагла шкіра капітана почервоніла незгірше за цеглу, а тоді він через рядового Білла Адамсона послав нагальну депешу з певними доповненнями лейтенанту Сандриджу, котрий очолював взвод із п'яти рейнджерів у таборі на водопої на річці Нуесес.

Рум'яне як яблучко обличчя лейтенанта Сандриджа миттєво набуло барви червленої троянди, а його власник заховав листа у задню кишеню штанів і заходився жувати кінчик солом'яного вуса.

Наступного ранку лейтенант осідлав коня і сам-один вирушив до мексиканського поселення на переправі Самотнього Вовка.

Метр вісімдесят на зріст, світловолосий як вікінг, тихий як миша, небезпечний як кулемет, Сандридж шастав між джакалями, терпляче вишукуючи відомості про Малюка Сиско.

Та більш ніж закону мексиканці боялися холодної невідворотної помсти самотнього вершника, про якого розпитував рейнджер. Однією з улюблених розваг Малюка було підстрелити «мексикашку» і спостерігати, як бідолаха корчиться. Якщо Сиско міг приректи на муки людину просто від нудьги, яке жорстоке й незвичайне покарання вигадає вбивця для того, хто насмілиться його розізлити! Всі як один мешканці поселення розводили руками і знизували плечима, примовляючи «quien sabes»[54] і заперечуючи знайомство з Малюком.

На переправі Самотнього Вовка жив чоловік на ім'я Фінк, власник крамниці, людина багатьох національностей, мов, інтересів і способів мислення.

— Не варто й запитувати мексиканців, — твердо сказав Фінк Сандриджу, — все одно не зізнаються. Цей типчик, якого називають Малюком… його прізвище Гудел — так, здається?., раз чи два заходив у крамницю. Я приблизно уявляю, де його можна знайти, але, правду кажучи, не насмілюся сказати. Я витягую з кобури револьвер усього на дві секунди повільніше, ніж у юності, але про таку дрібницю не варто забувати. Проте у Малюка є дівчина, напів-мексиканка, тут, на переправі; до неї він і приїздить час від часу. Дівчина живе у джакалі, кроків за сто униз по струмку, на межі кактусових заростей. Може, вона… ні, це, звісно, навряд, але влаштувати засідку біля джакалю не завадить, це точно.

Сандридж поїхав до джакалю Тоні. Сонце стояло низько над землею, широка тінь від кактусових хащ затуляла вкриту соломою хижку. Кіз уже зачинили на ніч неподалік у вигородці з чагарників. Кілька козенят видерлися нагору і щипали листя чапарелю. Старий мексиканець, добряче набравшись мескалю, спочивав на ковдрі на траві і, здавалося, згадував часи, коли вони з Пісарро[55] підносили келихи за Новий Світ, принаймні його вкрите зморшками обличчя здавалося достатньо старим для цього. Тоня стояла у дверях джакалю. Лейтенант Сандридж завмер у сідлі, витріщаючись на Тоню, як баклан на каравелу.

Марнославний, як усі відомі й таланисті наймані вбивці, Малюк Сиско отримав би болючий удар по своєму еґо, якби дізнався, що двом людям, у чиїх думках він досі займав не останнє місце, вистачило одного погляду, щоб повністю забути (принаймні на якийсь час) про саме його існування.

Ніколи ще Тоня не бачила такого чоловіка, як лейтенант Сандридж. Здавалося, він створений із сонячного світла, червленої барви і безхмарної погоди. Його усмішка змусила відступити темряву колючих хащ, наче на небі знову засяяло сонце, яке тільки-но зникло за виднокраєм. У світі Тоні чоловіки були невисокі й чорняві. Навіть Малюк, усупереч поширеній думці, був не вищий за Тоню, мав пряме чорне