Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

— Поспішай, козаче, — нагадала про себе повитуха. — Мене чекають...

Отямившись від роздумів, Вітер-в-полі зважився. В глибині сумління заклубочилися думки та сподівання, про які він навіть боявся чітко сам собі признатися. Хай! Так буде найліпше! Син матиме надійних прихисток, няньок, затишок, безпеку. Пізніше, коли виросте... А втім, цур тобі, пек! Мовчи, пекельна гадко, не видавай себе завчасно!..

Палко поцілувавши сина в чоло, козак-розбійник поклав сповиточок до рук повитухи...

...

Княгиня Вишневецька народила десь опівночі. Змучена й розтерзана цілодобовим болем, вона марила в забутті, не відаючи, що плід її лона з’явився у світ мертвим. Ніхто про теє не відав, окрім повитух, навіть управитель не догадувався, пощо возив бабу до правічного лісу, чий владний дитячий голос розітнув тишу принишклого палацу. Стривожений князь, почувши той крик, поспішив нагору, вимагаючи від повитух звіту: хто народився?

Забіла зустріла володаря на порозі покоїв, подаючи йому дитину в сповиточку, суворо мовила:

— Радуйся, князю! Маєш від Бога подарунок великий: син у тебе народився! Глянь, який сокіл! А за пані не турбуйся, житиме ясновельможна пані, одужає... Як назвеш княжича?

Крижаний погляд володаря потеплів, він вдячно прийняв немовля в долоні, високо підняв угору, врочисто проказавши:

— Дякую тобі, Пречиста Діво, що оберегла сина мого й спадкоємця в тривожну годину! Щаслив будь, князь Рюрикович Димитр Корибут Вишневецький! Щаслив будь!..

....

Минали літа.

Україна, мов свічка, палахкотіла на історичному багатті страждань, походів, нападів, зрад, пісенних сподівань і життєвих розчарувань. Дух козацького краю, прикований до вежі литовської, а пізніше польської державності, немов казковий птах, вимахував крилами понад міражами зусиль, терзаючи своє волелюбне серце мріями про непідлеглість під Божим шатром «ясних зірок», над берегами «тихих вод». Але здобути нерушиме щастя в круговерті історичного божевілля — все’дно, що закласти надійні підвалини для світлиці на трясовині в болоті. Мандрівні звитяжці, напевне, добре розуміли це, бо, маючи цілковиту можливість сформувати свою державність, не прагнули такого рішення, передаючи з правічності заповіт від славетних попередників: хто одягне бодай на мить машкару чорта — той сам стане чортом. Священний птах лелека інколи тримає бій навіть супроти найжорстокішого супротивника — орла, проте ведеться той герць не на землі, а в небі, за хмарами, і захищає Божий птах не гніздо своє, а право вільного польоту.

Пригоди, про які тут оповідається, відбувалися саме в таку, казкову пору всенародної Голгофи, коли кожна жива душа вибирала для себе суворо обумовлене місце в духовній містерії: поміж мучителями, серед знедолених, в лавах героїчних лицарів — на вістрі шаблі.

Проте все, про що я міркую, є плодом пізніших роздумів, практично все написане породжене міркуваннями автора цих рядків. Насправді пращури були далекі від кучерявості слова, їхнє мислення уподібнювалося блискавиці. Ми вже чуємо лише грім, а точніше — відлуння грому. Як би там не було, я спробую передати хисткі прагенетичні спогади підсвідомості сучасному читачеві так, як згадуються сновидіння: щось пам’ятається чітко, а щось — домислюється.

....

Минуло чотирнадцять літ.

Ногайські орди майже щороку плюндрували українські села, міста й ниви, залишаючи по собі пустку, жах і звуки тривожних кобзарських дум, якими співці намагалися розбудити в людських серцях мужність серед лихоліття, певність поміж безнадії, віру в прийдешність на смертній межі. Таким володарем дум був Тайноок, про якого згадувалося на початку оповіді.

Він таки залишив при собі хлопчика, знайденого зоряної ночі на засульських луках. Тяжко було напівсліпому кобзареві плекати бідолашне дитя, проте він став для нього пестуном, батьком, учителем життя, захисником. Вогневик виявився кмітливим і сміливим хлопчиком, вже на восьмому році переймав уміння не лише гри на кобзі, а й майстерність виготовлення дивозвучного інструмента. Тайноок оповідав вихованцеві про таємничу сутність того чи іншого дерева, легенди про рослини й квіти, про зв’язки тих дітей сонця й вітру, води й землі з химерним, тривожним та буйним плем’ям людей.

Інколи хлопчик допитувався у наставника про свою долю: хто його батьки, де вони, куди поділися? Тайноок відповідав скупо, однозначно: село, де він народився, спалено дотла татарами, жодна душа не лишилася з його роду. Отож сім’я Вогневика розрослася до видимого обрію. «Скільки око сягне — твої родичі, — казав кобзар. — Чуєш поклик порятунку — поспіши, там твій брат потрапив у біду. Бачиш заграву пожежі на обрії — біжи, там рідна матінка рятує з вогню сестер твоїх. Чуєш — земля рідна стогне під копитами коней — готуй шаблю, списа, сагайдак зі стрілами, виходь у Дике Поле для герцю безжального!»

Кобзар навчав Вогневика не лише грі та співу, а й передавав йому бойове ремесло. «Не вічно тобі водити сліпого по селах, — казав він. — Виростеш — душа твоя затужить, потягне в степи, до дніпровських порогів. Там гуртуються лицарі волі...»

Хлопець дивувався, відзначаючи, що Тайноок стріляє з лука меткіше від багатьох зрячих: на сотню кроків він безпомилково цілив у невеликого гарбуза. Напевне, співець володів якимось чаклунським оком, недоступним для інших, звичайних, людей. Шаблею він теж вимахував так хвацько, що здавалося — не один клинок майорить у повітрі, а добрий десяток. Де здобувалася така лицарська майстерність, Тайноок не оповідав. Не лише Вогневик, а й всі довколишні люди не знали про його минуле. На всі запитання вихованця співець загадково відповідав: «Синку, дай Боже кожному з нас управитися з річкою власної долі. Навіщо легковажно зазирати в ковбані інших життів? Бувають такі вири й пороги на ріках інших доль, що, пірнувши туди, вже й не виберешся. Іншому не допоможеш і сам потонеш! Пам’ятай про теє, Івасю, і поєднуй долю власну з долею лише тої душі, котра летить з