Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

156.    Про цю даггу див. Тімея, якого цитує Сенсорінус Н De die natali, XXI, 3. Про зв’язок міфічного часу і часу історичного див., скажімо, Павсаній, VIII, 1-5 і 6.

157.    Павсаній, VII, 18, 5; інший приклад, VII, 4, 1.

158.    Ath<5n6e, І, 16 F-17 В (Odyssee, І, 107).

159.    Див. примітку 14. Павсаній цитує, наприклад, якогось Каліпа Корінтського, автора історії Орхомени (IX, 29, 2 і 38, 10). Той говорить, що опитував “місцевих людей”, “народ” (VIII, 41,5), який, інколи не знав; тоді він звертається до “тих туземців, до яких перейшли давні історичні книги (hypomn&mata)”; іншого разу лише один старий чоловік села знав походження певного звичаю (VIII, 42,13 і VI, 24,9). Серед цих інформаторів знаходиться один nomophylax з Еліди (VI, 23,6), тіяди з Афін (X, 4,3) його гість у Лариссі (IX, 23, 6), один ефезієць (V, 5, 9). Див. однак, F. Jacoby, Atthis, the lx>cal Chronicles of Ancient Athens, p. 237, примітка 2 і add. p. 399.

160.    Павсаній, IX, 1,2. Про усі ці питання генеалогії та етіології див. “Аттіс” Ф. Жакобі, особливо с. 143 і т.п. та 218 і т.п. Політична важливість місцевої міфічної історії знайшла підтвердження в епіграфіці (мармур Пароса, список жерців Посейдона в Гапікарнасі, хроніка Ліндоса).

161.    Павсаній, VII, 1 і 2.

162.    Павсаній, IX, 9.

163.    Відомо, що з класичного віку спорідненість між містами була дипломатичним аргументом (див., наприклад: Геродот, VII, 150; Ксенофонт “Грецька історія”, VI, 3,6). Стосовно Ланувідома і Сентуріна див. J. et L. Robert, “Bulletin 6pigraphique” // Revue des etudes grecques, LXXV1I, 1965, p. 197, n°499; щодо Спарти і Єрусалиму - Друга книга Маккавеїв; IV; етруски також знали залишки троянської легенди, і вони мали за міфологію міфологію грецьку; з цього аж ніяк не випливає, що вони знали легенду про Енея, засновника Риму; цей вид вигадки абсолютно іде в руслі елленської псевдоісторії, і я гадаю, як на мене, що теза Ж. Перре добра. З другого боку, знаємо, що прочитання імені Енея на архаїчній напівколоні Тор Тігноза є мелектурою (Annee epigraphique, 1969-1970, п° 2).

164.    Джіакопо ді Вораджине, автор “Золотої легенди” написав рівно ж історію Генуї, своєї батьківщини, з якої дізнаємося, що це місто мало своїм засновником Януса, першого італійського короля, а потім своїм другим засновником - другого Януса, тезку попереднього, і громадянина Трої Енея. Історія мистецтва у Південній Італії довший час була сфальсифікована одним неаполітанським ученим, який 1743 року вигадав різноманітних художників, їхні імена, дати життя, біографії (Е. Bertaux,

*

L'Art dans I’ltalie meridionale, nouvclle ed., Ecole frangaise de Rome, 1980, preface). Гадаю, що той “фальсифікатор” хотів дати Південній Італії якогось Вазарі.

165.    “Про епідиктичні розмови” див. Rhetores Graeci, vol. Ш, p. 356, 30 Spengel.

МІФ, ВИКОРИСТАНИЙ ЯК “ДЕРЕВ’ЯНА МОВА”

166.    Пор. примітку 75. Щодо цього приємно зацитувати також оригінальну і відважну книжку Paul Feyerabend. Contre la methode: esquisse d’une theorie anarchiste de la connaissance, tr. fir., Paris, Seuil, 1979, p. 302 і примітку 1 про вигадку і фантастику в давній Греції.

167.    Геродот, IX, 26-28. Роль Афін у війні амазонок рівно ж оспівується в “Епітафіях” Лісія (II, 3 і т.п.). Див. Y. Thebert, “L’image du Barbare к Athenes” 11 Diogene, n° 112, 1980, p. 100.

168.    Стосовно дипломатії, звернення до міфу заповнює можливу прогалину між діючими інтересами і взятими зобов’язаннями. Євреї стверджують спартанцям, які остерігаються у це вірити, що їхні два народи є братами Авраама; скріплене таким чином братерство рідко має нагоду зазнавати випробувань, так що періодично слід поповнювати взаємні низькі поклони (“Перша книга Маккавеїв”, XII); воно час від часу стає у пригоді, і великий жрець - подоланий Ясон - відправиться помирати у Спарту; див. В. Cardauns, “Juden und Spartaner” // Hermes, XCV, 1967, p. 314. Коли, навпаки, спілка або руйнування спілок грунтується на дійових і актуальних інтересах, достатньо лише згадати легендарні родинні зв’язки, і було б навіть кумедно це робити; маємо про цс гарне зауваження у “Грецькій історії” Ксенофонта (VI, 3), в якій помпезна і кумедна промова Каллі-аса протиставлена промовам інших афінських депутатів.

169.    Див. кумедний уривок з Гіппія Більшого, 285 ДЕ. Цей спосіб вихвалянь особливо розвивався в час імператорів; Апулей неодноразово проголошував хвалу Карфагенові (“Флоріди”, 18 і 20); Фаворін - Корінфові (ця хвала була записана під іменем Діона Хрисостома і складає його XXXVII промову), а Терту-ліан - своїм карфагенським співвітчизникам. В усіх цих випадках можемо зауважити, що Карфаген і Корінф, римські колонії, розглядаються як античні міста: Корінф вважається продовжувачем давнього грецького міста, зруйнованого римлянами понад два століття назад і заміненого колонією, яка має таку саму назву; Карфаген також вважається продовжувачем міста Дідона і Ганнібала. Бачимо, що тут функціонує етіологічна думка, яка затирає історію й індивідуалізує за походженням.

170.    Платон. “Менексен”, 235 АБ.

171.    Арістофан. “Ахарняни”, 636 (див.”Всршники”, 1329); Герод,

II, 95.

172 Ксенофонт. “Грецькі історії”, VI, 3 (див. примітку 168).

173.    Так Павсаній (цит. у примітці 133) і Св. Августин (“Сповідь”, VI, 6) іронізують щодо іншого виду панегіриків, з якими зверталися до імператорів; “та брехня мала нагородити мене оплесками слухачів, свідомих тієї брехні”, пише Св. Августин.

174.    Ісократ. Панегірик Афінам, 54 (див. 68) і 28.

ПАВСАНІЙ, ЯКОМУ НЕ ВДАЄТЬСЯ УНИКНУТИ СВОЄЇ

ПРОГРАМИ

175.    Павсаній, II, 21,5; див. також 1,26,6 і VII, 18,7,4. Іншу, “раціоналістичну” інтерпретацію міфу знайдемо у V. 1,4; Ендіміон, радше як коханець Селени, мав дітей од принцеси, яку пошлюбив, мав од неї синів, котрі є епонімами етолійців і пеонійців. Для Павсанія тут міститься історія, бо як учень Фукідіда він вірить у царства героїчних часів та в епонімічних предків. УII,

21, 1, Павсаній відмовляється дискугувати. Див. також II, 17,4.

176.    Павсаній, VHI, 10, 9; такий самий гумор у VIII, 10,4; V, 13, 6; VI, 26, 2. Про цей останній текст див. R. Demangel // Revue intemationale des droits de I’Antiquite, II, 1949, p. 226, який ставить “питання довіри античній набожності” і допускає, що тут можна бачити побожні, а, отже, щирі містифікації.

177.    Павсаній, VI, 26. 2.

178.    Павсаній, VIII, 8, 3.

179.    Павсаній, VIII, 3,6; справді, греки розповідають тут байку про Зевса, який був коханцем Каллісто, що не гідна величі богів; не менш дитинячим і міфологічним є вірити, що боги перетворюють своїх коханок на зірок.

180.    Н. W. Pleket, “Zur Soziologie