Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"

І яке ж то було щастя, коли зовсім поруч, з алейки, почувся тупіт і захеканий Горошків крик:

— Я тут, Іко, я тут!

Іка простягла йому назустріч руки. Але одразу ж опустила. У блакитному відблиску пожежі обличчя Горошкове було сіре, як попіл.

— Бери його! — наказав він, підхоплюючи Блакитного Хлопця під пахви. — Чуєш? Нам треба тікати! Швидше, бо ліс горить! Хутчій, а то ми загинемо!

— Куди?

— До човна!

Удвох діти легше понесли хлопця. Він був непритомний, голова його безсило падала на груди, з-під синіх повік виднілися тільки вузькі шпаринки великих темно-бронзових очей.

Несли майже бігом. Вогнище на пляжі ще палало яскравим полум’ям, і, як і досі, з Зеленого міста не було видно жодної ознаки життя.

— До човна! — все казав Горошок. — До човна! Нарешті берег!

Іка змочила носовика і обмила хлопцеві ним обличчя, груди. Він тихо застогнав. Повіки йому затремтіли.

Зараз вони могли придивитися до нього пильніше. Зростом з Іку. Мав гладеньку, мов оксамит, блакитну шкіру, надзвичайно вузьке тіло, крихітні ступні і руки з довгими чіпкими шістьма пальцями. То не була людина. І разом із тим по-людському гарна була його струнка постать, обличчя зі скошеними, що заходили аж на скроні, очима, з рівнесеньким носом, з маленьким, округлим темно-шафіровим ротом та високим гладеньким чолом, з-над якого спадало йому аж на плечі м’яке пухнасте волосся кольору червоного золота.

На перший погляд їм здалося, що вбраний він дуже просто. Пов’язка на стегнах, сандалі… здається, та й уже.

Але зараз Горошок і Іка розгледіли, що пов’язка зроблена дуже майстерно, стягнута гарною рубіновою пряжкою, з котрої дивилося на них виконане кількома рисками обличчя цього ж хлопця, а прості, нібито, сандалі були вишуканої форми і такого кольору, як і його волосся.

— Горошку! — прошепотіла Іка. — Який він гожий.

— Гожий чи негожий, — невдоволено буркнув Горошок, — річ не в тому. Річ у тому, що нам треба його рятувати. Його і себе! Відчуваєш, як пече?

Справді, пожежа поступово ширилася, і над лісом займалася велика заграва. І хоч полум’я не дійшло ще до пляжу, але крізь заслону дерев уже досягав розпечений подув.

— Сідай у човен! — наказував Горошок. — Сідай у човен і бери його на коліна… того гожого!

— А ти?

— Я попливу за вами… подумаєш, якийсь кілометр.

— А якщо течія? Або… Горошку! Акули?

— Аякже, — огризнувся Горошок, — одразу й акули? Це тобі не Земля!

— А в лісі хто був? — скрикнула Іка. — Гороб’яче опудало?

Горошок безпорадно озирнувся. Зелене місто мовчало, аж от… Горошок посварився до нього кулаком.

— Ви що, оглухли? — гукнув він. — Осліпли?

І раптом обоє оглянулися, бо в повітрі немов забринів далекий кришталевий жіночий сміх. Можливо, вони помилилися, а можливо, то був якийсь птах?

— Горошку, — тихо озвалася Іка.

Горошок усе ще сердився.

— Бачиш? — пробурмотів він. — Техніка, чудеса гравітації… а як дійшло до діла, то самим доводиться мізкувати. Сідай у човен! Хутчій!

— Стривай, — схопила його за плече Іка. — А оті пруття і стебла? Адже вони мають бути легші за воду! О! Пліт!

— Який пліт? — не зрозумівши, перепитав Горошок.

— Який?.. От який!

Іка накреслила пальцем на піску пліт: дві довгі, зв’язані пасками в’язки, переплетені поперечними лозинами.

Щоки її пашіли. І саме тут Горошок зробив нечуване: схопив Іку за плечі і поцілував її в розпашілі щоки.

— Збожеволів? — вигукнула вона.

Але Горошок не розгубився.

— Не збожеволів! Іко! Ти — Копернік! Колумб! Без жартів! Геніальна ідея!

Обоє мовчки заходилися працювати.

Чотирнадцять найдовших гілок (по сім у кожній в’язанці) стягнули пасками. Потім поклали поперечки — дрібніші галузки, а закріпили їх маленькими вітами. Жар дедалі дужчав.

— Ух, як жарко, — простогнала Іка.

— Бери пліт! — командував Горошок. — Ну! Піднімай над головою. Зараз ми його кинемо об землю.

— Що ти робиш!

— Іко! Це перевірка на міцність!

— Ага!

Великий, завдовжки п’ять метрів, пліт важив не більше, мабуть, двадцяти кілограмів. Діти легко підняли його вгору, з розгону кинули на пісок і…

І радісно перезирнулися. З лівої в’язки випало лише дві маленькі гілочки.

Щоб закріпити їх, вистачило кількох секунд.

— Ну? — спитала Іка.

— Дуже просто, — відповів Горошок. — Хлопця кладемо в човен. А самі… на пліт. Тримай! Ти вестимеш човен на мотузці, а я беруся за весло… і попливемо. Розумієш? Прямуємо на Зелене місто!

Іка сіла ближче до корми плоту, щоб зручніше було тягти човен з Блакитним Хлопцем — він усе ще був непритомний. Горошок, забрівши до пояса в воду, відштовхнув спершу пліт, а потім човен від берега.

Нарешті й сам вибрався на своє місце і взяв у руки весло.

Весло було коротке й незручне до веслування, а тим більше з плоту. На щастя, почався, мабуть, відплив, і вони швидко віддалялися од берега. Це було дуже вчасно. Бо здавалося, що узлісся попало під гарматний обстріл. Пожежа гуркотіла, розкидаючи іскри. Великі дерева вибухали від жару, наче гранати. Палаючі уламки летіли навсебіч.

Аж от, певно, вибухнуло якесь велике дерево: над лісом буцімто звилася сліпуча ракета. Потім друга, третя…

— Оце так, — пробурмотів Горошок. — На тій галявині вже, мабуть, можна самотужки варити сталь.

І раптом Горошок розсердився.

— Це ж казна-що!

— Що таке? — здивувалася Іка.

— У них тут такі вибухові ліси і жодної вогневої сторожі. Чудасія! Якась дивна ця їхня “вища техніка”!..