Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"

— Ні, гарно… — прошепотіла Іка.

— Тьху! — ще більше розсердився Горошок. — Хлопець тобі гожий, пожежа гарна… а найпрекрасніше те, що ми троє могли б спектися в оцій твоїй красі!

— Була б теляча печеня? — спитала вона наївним голоском.

— Ти знову своєї?

— Ні, Горошуню, не своєї, — відповіла вона тим самим тоном. — Але, може б, ти… почав би… вже трішки й веслувати?

І справді, цими словами Іка обеззброїла його. Він хотів щось бовкнути, тим більше, що долоні вже горіли од весла, але все скінчилося тим, що він — уявіть собі! — розреготався. Точнісінько так, як його батько полагоджував хатні суперечки.

— Гаразд, — сказав Горошок, — попливли!

Навкруги яснішало, мов удень. Пожежа і справді мала надзвичайну і вже зовсім не земну силу вогню і світла. Схоже було, що одночасно працюють кільканадцять зварювальних апаратів. Небо блідло, никли зірки.

Морська вода ставала блакитніша і прозоріша…

— Раз, — бурмотів сам до себе Горошок, — і два! Раз… і два! Раз і два!

Кожний помах весла наближав їх до берега Зеленого міста. Його вогні ставали вже ясніше, з темряви виринали обриси якихось склепистих споруд, підвісних мостів і величезних застиглих у повітрі куль.

— Зрозуміло, — півголосом міркував Горошок. — Якщо “вони” опанували тяжіння, то можуть… можуть будувати собі у повітрі! Раз… і два! У… повітрі!

І раптом розлігся Ічин крик. Розпачливий, наляканий крик.

Горошок озирнувся і завмер. Те, що він побачив, на якусь мить позбавило його здатності мислити, рухатись, говорити…

Біля човна з Блакитним Хлопцем виринула сліпа собача морда якоїсь риби. Собача — бо вона була зубата і… гарчала!

Крізь прозору воду видно було, що риба ця не дуже велика. Завтовшки з чоловічу руку і не більша метра. Проте, мабуть, дужа. Вигнутою спиною вона почала підважувати борт човна з Блакитним Хлопцем, намагаючись перевернути човна і скинути свою жертву в морську безодню.

Човен загойдався. Безвладне тіло хлопця посунулося до борту.

Човен загрозливо нахилився на один бік. Ще п’ять, десять секунд і…

Але тієї миті Горошок пригадав усе. Малого Яцка і Сахару, батьків і шкільних товаришів, боротьбу з Рубінооким та улюблені книжки. І пригадав він оповідання про ловців акул у південних морях, про сміливих, відважних полінезійців, які з ножем йшли на морських тигрів і перемагали!

Тут обмірковувати було нічого і ніколи.

Іка мовчки вовтузилася на плоту, намагаючись вирвати поперечку, щоб хоча б цією негодящою зброєю одбиватися від напасника. Вона закусила губи мало не до крові. Обличчя її було бліде, але рішуче.

І тут Горошок зірвав сорочку, миттю скинув черевики, схопив у зуби розімкнутого ножа і, піднявши руки над головою, класичним стартовим стрибком кинувся просто в море.

Він не розчув навіть переляканого Ічиного вигуку. Він лише бачив, як собачо-риб’яча сліпа морда відвертається від човна і суне до нього.

Ще два вимахи!

Риба зупинилась, Горошок схопив ніж у руку…

І саме тоді сталося зовсім непередбачене. Справді зовсім, ну зовсім непередбачене.

Усе зникло: море, палаючий острів і Зелене місто. Пропала і страшна риба. Морські хвилі зникли, ніби дно розступилось.

Залишився тільки Блакитний Хлопець. Залишились, звичайно, Іка та Горошок з розімкнутим ще ножем у руці.

Вони опинилися на великому округлому помості, а Блакитний Хлопець стояв поруч Горошка і, всміхаючись, вилискуючи гарними білими зубами, тримав його за руку. Руку ту він, як суддя на боксерському матчі, підніс угору!

Оточувала їх величезна куляста зала з кількома опуклими екранами, що вигравали всіма барвами веселки. Зала до краю була заповнена стрункими постатями, освітлена тисячами маленьких вогників, гомінка від тисяч радісних і веселих голосів.

Блакитний Хлопець щось сказав.

Іка й Горошок стояли нерухомо, нічого не розуміючи, і, здавалося, нічого й не бачили.

Тільки з руки Горошкові вислизнув ніж і впав на підлогу.

— Іко, — спитав Горошок, — чи ти бачиш те ж саме, що і я?

— Так, — прошепотіла вона.

— Іко, — сказав Горошок. — Коли ж ми нарешті прокинемося?

Він ще хотів докинути: “Ущипни мене, тільки міцніше”, проте не встиг. Бо крізь могутні невидимі мегафони залунали їхні власні голоси. Їхні власні — і все ж вони промовляли слова якоюсь зовсім незнаною, надзвичайно співучою мовою.

А коли голоси ті замовкли, вогні величезної зали заясніли яскравіше і звідусіль залунав сміх.

А Блакитний Хлопець узяв руки дітей і поклав собі на груди.

І тоді вигуки, галас і сміх у залі стали такі гучні, що неможливо було навіть почути власні думки. Екрани знову замигтіли, а потім пролунав глибокий звук чи то дзвона, чи то гонга.

І одразу ж настала тиша. Потемнішало. І серед цієї мовчанки залунав тільки один голос. Він почав говорити тією ж мелодійною, ніби пісня, незрозумілою мовою. Але майже одночасно Іка й Горошок почули зовсім поруч той самий голос, що вимовляв цілком зрозумілі слова.

— Представники вегів!

— Чуєш? Вони звуться вегами! — прошепотіла Іка.

— Цить! — просичав Горошок.

— Представники вегів! Дозвольте вітати молодих землян…

— Цебто нас, — промовив Горошок.

— Цить… — просичала цього разу Іка.

— …Молодих землян, — вів далі голос, — трьом представникам: мені, як Голові, професорові Лалосу і поетці Меді. Тобто представникам номер 1,37, 1801… Звичайно, візьме участь і наш славнозвісний актор дитячого театру — Онео.

— Актор? — жахнулася Іка. — То вони тут комедію з нами грають.

— Цить… — знову просичав Горошок.

На жаль, Іка вимовила ту фразу надто голосно. Її одразу ж підхопив невидимий мікрофон, і одразу ж інший, посилений мегафонами Ічин голос сказав незнайомою мовою, але тим самим сердитим голосом кілька слів.