Читати книгу - "Острів Тамбукту, Марко Марчевський"

— А мене хто-небудь боїться? — запитав я.

— Ніхто, — відповів вождь. — Тебе всі люблять, бо ти — лапао, переможець кадіті. Ти лікуєш хворих, це добре. Але все одно стережись Арикі. Він — рапуо, і Дао на його боці.

Тепер я не сумнівався, що корінь зла в цьому дерев'яному ідолі, у цьому створінні первісного людського розуму, породженому страхом перед стихією. Тубільці не розуміли законів природних явищ і створили собі божество, яке б захищало їх від злих сил.

Баомбо мовчки вирізьблював мережку на своєму списі. Я ліг поруч на нарах і замислився. Так, у цих людей теж є свої радощі й знегоди. Вони теж, як і всі люди земної кулі, бувають щасливі й нещасні. Але яка величезна різниця між їхнім і нашим поняттям щастя й нещастя! Тут мисливець відчуває горе, якщо за час великого полювання не заб'є переслідуваної тварини, але досить йому наздогнати її — і ви не знайдете людини, щасливішої за нього. Тубільцям щастя дається легко, бо вони задовольняються малим. Первісний спосіб життя привчив їх бути невибагливими. Взяти хоча б цього самого Боамбо: який він буде щасливий, коли його спис вийде кращий старого! Але навіщо вождеві новий спис, у нього ж є один? Відповідь проста: в душі Боамбо є потяг до кращого, до більш досконалого. Але я таки запитав:

— Навіщо тобі цей спис? У тебе ж є один?

І Боамбо підтвердив мої думки:

— Цей буде кращий.

— А що ти робитимеш із старим?

— Віддам кому-небудь.

— Отже, у того, кому ти віддаси, буде спис, над яким він сам не працював?

— Кожен мисливець пишається тим списом, який сам собі зробив, — промовив Боамбо.

І це було справді так. Лук, стріли, спис, рогожі, посуд, прикраси — все, що можна побачити в хатині тубільця, було зроблено власними руками кожного або «позичене» у сусіда. Всі ці речі вважались його особистим майном. Хатина й пальми навколо неї теж були особистою власністю, але городи належали всьому селищу, і жінки обробляли їх спільно. А чоловіки полювали та ловили рибу.

Арикі знову запрошує мене в гості. Жрець пропонує мені стати чоловіком Канеамеї і головним жерцем племені. Арикі погрожує. Канеамея обіцяв показати мені біле листя.

Якось прибігла Зінга й повідомила, що надворі мене чекає Канеамея. Це була справжня несподіванка. Як, Канеамея? Дочка старого Арикі? Навіщо я їй потрібен?

Зінга й сама не знала.

Я вийшов. Канеамея стояла біля дверей моєї хатини й посміхалася. Різнобарвні черепашки, якими була обвішана її саронга, сяяли проти сонця, мов зірочки. В чорному кучерявому волоссі дівчини стриміло кілька яскраво-червоних квіток хібіскуса, а з-під плетених браслетів виглядало жовте листячко колеуса. На шиї блищало два разки намиста: один той, що я подарував, а другий з собачих та вепрячих зубів. У вухах погойдувалися великі круглі серги з блискучих стулок черепашки. Глянувши на її вродливе обличчя, на ніжну шоколадну шкіру і чорні, мов терен, очі, які, здавалося, випромінюють м'яке світло, я подумав, що в її жилах, як і в жилах Зінги, тече іспанська кров.

Помітивши, з якою цікавістю я розглядаю її вбрання, дівчина соромливо нахилила голову і тихо промовила, що мене кличе батько.

— Навіщо? — запитав я.

— Він тобі сам скаже, — ухилилась вона од відповіді.

Я глянув на Зінгу: та теж чомусь нахилила голову, прикривши очі довгими віями.

Ми з Канеамеєю пішли до їхньої хатини. Там, де стежка повертала круто вбік, я оглянувся і побачив Зінгу, яка все ще стояла біля моїх дверей, сумна й задумана.

Стежка, мов змія, звивалася поміж дерев. У лісі було тихо й прохолодно. В повітрі стояв пряний запах тропічних рослин. Мені хотілося швидше дізнатися, нащо мене кличе Арикі.

— Набу хоче зробити тебе спадкоємцем семи поясів, — стиха відповіла дівчина.

— Спадкоємцем семи поясів? — здивувався я. — Як це розуміти?

— Не знаєш як? Коли Арикі помре, ти унаслідуєш його сім поясів мудрості разом з білим листям. І будеш рапуо. Зрозумів?

— Зрозумів.

Повіяв легенький вітерець, тихо зашелестіло листя, Канеамея йшла попереду, бо на вузенькій стежці двом було тісно.

— Арикі не любить тебе, — не підвищуючи голосу, знову заговорила вона. — Вчора я сказала йому: «Пакегі хороший, він робить людям нанай кобрай. Чому ти його ненавидиш?» Арикі відповів: «Пакегі — людина небезпечна. Він рятує покараних». А я йому: «Набу, ти сам нехороший. Навіщо збираєшся знову кинути пакегі у Велику воду? Ти хочеш його погубити. Але знай: в день великого свята я стану сахе пакегі».

Ці слова мене страшенно здивували. Коли я врятував Боамбо, його дочка сказала старому Арикі те саме. І тільки тоді головний жрець дозволив мені жити в хатині для гостей. Я й досі не знав, чи Зінга серйозно вирішила вийти за мене заміж, чи вона сказала це тільки для того, щоб жрець дозволив мені жити в селищі. Можливо, й Канеамея зробила це, щоб зірвати пекельні заміри батька?

Коли я ввійшов до хатини, Арикі сидів на нарах, попихкуючи коротенькою бамбуковою люлькою, його чорне зморшкувате обличчя було замислене й суворе, маленькі хитрі оченята бігали по темних закутках хатини. Кивком голови він запросив мене сісти поруч. М'яким котячим кроком до хатини ввійшла Канеамея і, поставивши біля нас череп'яний глечик з малоу, знову зникла. Ми залишилися віч-на-віч.

— Тобі у нас подобається? — запитав Арикі, навіть не глянувши в мій