Читати книгу - "Острів Тамбукту, Марко Марчевський"

— Подобається.

— А люди нашого племені?

– І люди подобаються.

— Вони кращі за ваших пакегі? — жрець вперше глянув мені в очі.

– Є кращі, є й гірші.

— Всі хороші! — буркнув Арикі.

«Забуваєш про себе», — подумав я, але промовчав.

— Слухай уважно, що я тобі зараз скажу, — повів далі головний жрець. — Я вирішив зробити з тебе калі-ман біля (велику людину). Я хочу, щоб ти став даго Канеамеї. Я вже старий, а старі дерева од вітру падають. Коли помру, ти станеш рапуо племені. Згода?

У мене промайнула думка: «Щоб я, який збирався боротися проти цього шахрая, сам став головним жерцем? Ніколи в світі!»

— Це не залежить ні від тебе, ні від мене, — відповів я. — Після твоєї смерті плем'я само вибере собі рапуо.

— Воно вибере того, кого я захочу, — заперечив Арикі й пояснив, що коли я одружуся з Канеамеєю, він одкриє мені таємницю мудрості семи поясів і білого листя. Після цього плем'я обов'язково вибере мене своїм рапуо.

— А що таке біле листя? — запитав я з удаваною байдужістю.

— Це те, що робить Арикі сильнішим за всіх інших, — ухилився од прямої відповіді жрець. — Воно розкриває мені потаємні думки людей.

— Такого листя не буває! — зухвало заперечив я.

Очі старика спалахнули гнівом.

— Буває!

— Коли так — покажи, інакше не повірю.

_ НІ! — відрубав Арикі. — Я оберігаю його від сторонніх очей. Така воля Дао. Прийде час — побачиш. Ну, як, згоден? Канеамея чекає за дверима. Говори!

Що я міг сказати йому? Що я згоден стати рапуо й дурити людей? На таке я ніколи б не пішов. А відмовитися — значить, поламати всі його плани, а це страшенно розгнівить старика. Чи не краще відтягти остаточну відповідь? Зволікатиму, доки буде можливо, а тим часом, гляди, щось трапиться. Таке рішення здавалося мені найрозумнішим.

— Пам'ятаєш, — почав я повільно, обдумуючи кожне слово, — що тобі сказала Зінга в той день, коли я врятував її батька від кадіті?

— Пам'ятаю, — кивнув головою Арикі.

— Вона сказала тоді, що в день свята Дао стане моєю сахе.

Арикі знову кивнув головою.

— Про це знає все плем'я…

— Знає, — погодився Арикі.

— Тепер я мушу відмовитися від Зінги, так?

Арикі лукаво посміхнувся. Навіщо? Ніхто не примушує мене відмовлятись од Зінги. Вихід тут дуже простий: у мене буде дві дружини — Зінга й Канеамея. Дочка головного вождя і дочка головного жерця. Я буду тоді найсильнішою й найшановнішою людиною племені. Кращого й не вигадаєш!

– І все-таки мені треба подумати, — ухильно відповів я.

Таке зволікання розлютило головного жерця. Він підвищив голос і почав говорити, наче наказував, як звик розмовляти з людьми свого племені.

— Подумай! Ти будеш рапуо, станеш власником семи поясів мудрості і білого листя! Будеш каліман біля — першою людиною на всьому Тамбукту. Так, на всьому Тамбукту! Бо наше плем'я — найсильніше серед усіх племен. Всі нас бояться. І плем'я бома, і плем'я пума, і плем'я фур-фур… Першою людиною — ось ким ти будеш! Боамбо — тана, головний вождь племені, але його влада менша за мою. Якщо Боамбо скаже: «Зв'яжіть цього пакегі й киньте у Велику воду!», люди запитають у Арикі: «Можна?» І коли Арикі скаже: «Ні, цього пакегі не слід кидати у Велику воду», люди послухають Арикі. А якщо Боамбо скаже: «Цього пакегі не слід кидати у Велику воду», а Арикі скаже: «Киньте його!»— кого послухають люди? Ти хлопець розумний, подумай добре і потім скажеш мені своє рішення.

Він замовк і, примруживши свої колючі неприємні оченята, чекав, що я на це відповім. Слухаючи старика й дивлячись на нього, я подумав: «Так, Боамбо має рацію, Арикі людина непевна, його треба остерігатися».

— Мудрі слова не приходять в голову одразу, — стиха промовив я, вибиваючи з люльки попіл. — Я ще подумаю…

— Подумай! — сердито буркнув жрець. — До свята Дао ще багато місяців. Сподіваюсь, до того дня порозумнішаєш.

Жрець одверто насміхався наді мною, але я вирішив і цю пілюлю проковтнути. Тільки слабохарактерні й боязливі люди, відчуваючи свою слабість, спалахують і починають істерично кричати. Я мусив володіти собою. Треба було довести цьому злому старикові, що я його не боюсь. Побачимо ще, хто з нас сильніший: він чи я.

— По селищах багато хворих, — сказав я, попихкуючи люлькою. — І в Каліо, і в Зарумі, і в Хойді, і в Балді. У мене є нанай кобрай, думаю піти їх лікувати.

— Ні! — аж підскочив старик, змірявши мене колючим поглядом. — Підеш після свята Дао.

— Ти ж сам сказав, що до свята ще багато місяців, — заперечив я. — Скільки хворих помре до того часу! Їх треба врятувати.

Арикі прикинувся, що не чує. Спершись об стіну, він неквапливо почав набивати люльку, яка під час розмови погасла. Я простяг йому коробку з цигарками й клацнув запальничкою, але старик різко відмахнувся. Уважно вдивляючись у сухе зморшкувате обличчя жерця, я пробував розгадати його думки, але це було дуже важко, майже неможливо. На байдужому обличчі дідугана не здригнувся жоден м'яз. У цю мить жрець скидався на мумію єгипетського фараона Рамзеса II: тонкі, міцно стиснуті губи, праве око примружене, ліве вдивляється в мережку коротенької бамбукової люльки.

Нарешті, припаливши від жаринки з вогнища, він глухо промовив:

— Дао карає людей, насилає на них кадіті, а ти квапишся лікувати їх… Не допущу!

— Чому? — запитав я. — Невже я повинен був залишити Боамбо вмерти? Я вилікував і сина тани Боамбо, і старого